Розділ «Погоня»

Перечіплювався через купини, на яких уже покинуті гнізда куличків та очеретянок, розполохував качву, очерет хльоскав зеленими мітелками по обличччю. «Що ж ти, пане, втікаєш, ти такий хоробрий перед беззбройними селянами», – проказав я собі. Втікач переді мною якось дивно кидав ногами, либонь, вперше міряв болото. Я перебрів у постолах по такому болоту не одне літо, коли косив осоку та нежар, але й мені кожен крок давався надсилу. В очах то розвиднювалося, то знову темніло, здавалося, хтось повісив переді мною шалінку, яка міняла кольори. І далі з крякотом зривалися качки, кружляли, кричали, квилили болотяні чайки, то відлітали, то стрімко падали вниз, здавалося, вони хочуть подзьобати нас, та в останню мить знову різко кидалися вгору, я з жахом відчував, що мене ось-ось полишать сили, я впаду в оці твані і вже не підведуся.

Якби пан Юс зупинився та дістав свою сигізмундівку, він би, либонь, легко повалив мене навічно в осоки, але то вже один з дивних законів погоні та втечі: втікачеві завжди здається, що погоня дужча. Юсова душа вступила в п’яти, він біг, гнаний жахом, котрий обезволив його. Моя ж погоня стончилася до волосинки, то вже біг не я, а бігла вічна селянська кривда. Але сили полишали мене. Майнула думка – зупинитися, вернутися до коня, та в цю мить постать попереду якось дивно вимахнула руками, й на старе стожарище праворуч упала велика червона (червона – може, мені привиділося) торбинка. Я зрозумів одразу: пан викупляв своє життя, я або побіжу за ним, або вхоплю торбинку й тим вдовольнюся, відстану. Мені давали вибір, одначе в самому мені вибору вже не було, мене спалював жар, моя голова була важка, неначе налита оловом, а в очах стояла червона заграва. Я ступив убік і важко повалився на стожарище. Й ще встиг побачити, що з другого кінця стожарища метнувся якийсь клубок – заєць чи лисиця, й зник у осоці. Велика сива хмара наді мною опадала на землю червоними клаптями.

Очерет також був червоний і розбігався в увсібіч червоними стрілами. По хвилі ті стріли стали рожеві, далі – сині, відтак – зелені, але щойно я звівся на ноги, почали знову міняти кольори на червоні. В очах мерехтіли якісь клапті, неначе йшов рожевий сніг. Ступив крок, другий, і… провалився лівою ногою у прогноїну, впав.

– От чорт!..

І враз почулося десь поруч:

– Я тут…

– Хто ти?

– Той, кого ти покликав.

– Я нікого не кликав. – Лежав на купині, крутив головою і нікого не бачив.

– Ні, кликав.

– Нащо б я кликав…

– А нащо всі кличуть? Прийшов час…

– Брешеш, не прийшов.

– Ти мене не зрозумів. Прийшов час просити помочі… Принаймні поради. А хто тобі тут її подасть?

– Твоя порада…

– Чому ж… Ми – мудрість. Ми часом жартуємо над вами, бо ми – сильні, а ви – слабкі. Але ведемо чесну гру. Якщо вже радимо…

В цю мить я почув шорсткий, іржавий смішок. О, сміх диявола, він страшний, від нього замерзає в жилах кров. Одначе мене й далі спалював жар. Я не злякався нечистого навіть зараз.

– Ви не вмієте робити добро, всі ваші діяння на розруху, погибіль, ви йдете в ніщо й хочете вести туди й нас.

– Нехай і так. Але сили зла завжди перемагають сили добра. Хіба ти ще не впевнився в цьому? Все, що ви називаєте мудрістю, – оманне. Що більше зусиль – більше безладу.

– Лад творить Бог, а ми його творіння.