Розділ «Погоня»

– Хи-хи-хи… І ми його творіння. Але годі базікати. Без мене ти звідси не виберешся.

В цю мить я побачив його. Сидів на купині навпроти мене, шкріб волохатою лапою щоку. Дрібний, у ковтюхах, хвіст, наче в теляти, яке обкалялося, зуби чорні, гострі. Справжній болотяний чорт. У нього з рота смерділо, аж мені сперло подих. І стало страшно. Не чорта, а того, що справді не виберуся з цього болота, воно засмокче, заковтне мене, я згину в його череві. Лежав у гнилій холодній воді, яка потроху остуджувала мене.

– Геть! Виберуся сам!

Тричі прочитав у думці закляття, зібрався на силі й зіп’явся на ноги. Довкола зеленіли осоки, чорніли прогної води, десь високо вгорі клекотів бусол. Той клекіт влив у мене сили. Розглянувся – не було нікого.

Повільно, похитуючись, я побрів стежкою, яку проклав у осоці та очереті, забившись сюди.

«Bo ім’я Отця, і Сина, Святого Духа… Отче Святих, врачу душ і тілес… Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого людинолюбства нехай простить тобі всі согрішенія твої».

Я зрозумів, що єсмь вже на тому світі і янголи обвівають крильми мою душу, через те по мені ходить благий вітрець. Надсилу розплющив важенне-преваженне повіко, але воно знову заплющилося, тисячі голочок кололи мене, а тіло моє було прозоре – бачив руки й ноги свої, гарячі повіки також були прозорі, і ще я бачив крізь них кучеряві верби над річкою, і коня, й себе самого, вів того коня за гнуздечку, тримався за неї, аби не впасти, й не міг утямити, чому це я в райських кущах з конем, тонконогим арабашем, і хто це стоїть наді мною з клинцюватою борідкою, таких борід у святих немає, а може, я не в раю, а в пеклі, й це сатана насміхається наді мною…

«Господи Ісусе Христе, преподобних і богоносних отець наших і всіх святих…»

У пеклі не співають молитов… Знову напружуюсь і зсуваю повіко, одначе несила втримати його, око знову заплющується, а перед моїм зором стримить клинцювата борідка й стелються кудись у далечінь глибокі борозни… А я іду та йду, веду коня, а може, це кінь волочить мене, і я не знаю куди, відтак кінь зупиняється біля росохатої дуплистої верби, і я жбурляю в дупло над головою важкого шкіряного капшука. Це верби біля греблі через нашу Тернову Долину… Оглядаюся й знову бачу чоловіка з клинцюватою борідкою, янгола чи диявола… І враз мені тріскає щось у голові, і я впізнаю в тому чоловікові нашого сільського попа, отця Павла. Це ж він сповідає мене, й мені страшно… Страшно темряви під єпітрахілем, страшно твердої попової руки – піп сам оре, й боронує, і молотить, – страшно тихого голосу отця Павла. Ні, то він сповідає не мене, а Гараська, ми всі гороб’ячим табунцем тиснемося в притворі, а Гарасько стоїть на колінах та виповідає свої гріхи… Гарасько шепочеться з отцем Павлом, та враз голос отця Павла злітає аж під саму баню церкви: «І ти, негіднику, вкрав? А хто ще був з тобою?» Я тремчу, мені жарко – зараз Гарасько скаже, що з ним були я та Миколка. Але Гарасько не сказав. А батюшка вже шепчеться з дядьком Оникієм, прикладає руку до вуха й нагинається над грішником, і враз знову гукає: «Ти насипав три коробки жита, а сказав, що дві? Горе, горе тобі, грішнику. Накладаю на тебе єпитимію: прийдеш завтра до мене городити тинок». Отець Павло добрий і нелукавий, і бідний – ходить у посоюжених чоботях, після служби йде з дяком снідати до когось з дядьків, сусідів, або вони йдуть до нього, обідають (а ми заглядаємо у вікна) й співають «На ріках Вавилонських», «Слався, Вітцю Небесний», за першою, другою, третьою чаркою отець Павло примовляє «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, во славу Господу», а вже за четвертою та п’ятою тільки «Будьмо», після шостої раптом затягує тонким голосом «Ой, у полі вогонь горить», і коли доходить до «порубаний-постріляний», починає плакати, за ним плачуть й інші дядьки, одначе по словах «козацькая слава» всі збадьорюються, по тому «Ой у полі вогонь горить» переходить у веселу, з притупуванням «Ой, дівчино, шумить гай».

Одначе отець Павло буває й строгий, і нещадимий… Оно переминається з ноги на ногу шорник, п’яничка Кирик, переступає, неначе стоїть на жару, а його й справді обсипає жаром отець Павло: «Прийшов, басурмане? Од Бога не втечеш, не сховаєшся. Беріть його та прив’яжіть до груші… Нехай постоїть… І плюньте на нього хоч по одному разу… Нехай знає, як рідних вітця та матір бити…»

…Я вслухався й гаразд розумію, що чую голос отця Павла, тільки якийсь хрипкий, неначе надтріснутий. І мені стає хороше-хороше, як і завжди після сповіді. Отець Павло вже не хмурить сиві брови, а усміхається нам, дітлахам, і ми всі усміхаємося до нього, і мене бере за плече матінка та веде кудись… А куди, я не знаю, бо знову провалююсь у пітьму, де мене наздоганяє громовий – зноситься аж під баню – голос псаломщика та ласкавий добрий голос отця Павла. Я, мабуть, провалився б у безодню, та мене підхопили на крила ангели й понесли, понесли понад великою синьою рікою й опустили на всіяний жовтими квітами зелений луг. Мене обступають якісь люди – чорні, вузькоокі – турки чи татари, й белькочуть, белькочуть і кудись показують пальцями, бачу поміж них мерзенну, з маленькими вухами пику Пива, хочу одіпхнути його од себе й не можу. А потім звідкілясь появляється біла коза й починає пастися на лузі, вона спасує тільки квіти, а траву не чіпає.

…Я загрібаю з усіх сил, вириваюся з сірої, в’язкої глибини, – вгору, до світла, мені не стає дихання, мозок каламутиться, зриваю якісь слизькі пута, гребу й гребу, і біла пляма наді мною світлішає та світлішає, й врешті вириваюся нагору. Лежу, важко дихаю, піт заливає очі, вдивляюся в білу шалінку над головою, яка виявляється не шалінкою, а білою стелею з химерним чорним гачком у тряму. Гачок закручений аж двічі… І враз надзвичайно простий здогад осяває мене – той гачок для кільця колиски. Напружуючись, повертаю голову в один бік, в другий – бачу піч та двоє вікон, покутнє й причілкове, причілкове низенько-низенько, покутнє – вище й більше, пригадую, що і в нашій хаті двоє вікон, і обоє не рівні. По знаку мені й мисник з дерев’яним півнем… Бачу маленьку сіру постать за скринею, котра править за стіл, згорблену, зіперту на кулачок. Постать чипіє непорушно. Дивлюся і дивлюся…

– Мамо!

Постать смикнулася, скинулася підбитою чайкою.

– Синку!!!

Й обціловувала мені руки, які я намагався відняти, зрошувала сльозами моє обличчя.

– Очнувся. Слава Богу, очнувся, – і хрестилася до темних ікон у кутку на покуті.

– Води, мамо…

– Води? Я зараз тобі молочка зігрію… У Вуцьки дістала. – Й, по хвилі… – Ой, божечки, воно скисло за три дні.

– Я так довго лежу?