Розділ «Погоня»

– То так… ніби примовка. – В очах – холодність.

– Не примовка. Коралі дорогі. Свиня затоптала б їх у гній, почавила. Дорогі коралі. Я прошу коня. Позич мені днів на десять коня…

– Позичити? Коня? – У Ворона очі-вирла – булькаті, великі, крапчаті. Над ними – чуб чорний, прилизаний, блискучий. – Де таке видано?

– Коралі коштують дві паровиці. А я коня верну. Днів через десять.

– А як помреш?

– Ти також можеш померти… А я – невмирущий.

– Не дам я тобі коня… За що коня? Ось… візьми, – й розгорнув шматину, у якій лежала граночка сала і шматочок порібрини.

– Ти не хазяїн своєму слову. Мені позаріз треба коня…

– Не дам… Іди… – Й раптом: – Грабують!

– Це твоє останнє слово? – пропік Махтея поглядом Білокобилка. Незвичайний то був погляд, але Ворон не помітив того.

– Перше… і останнє… Візьми ось…

Білокобилка не зводив з Махтея очей.

– Ну так знай… Пошкодуєш. – Перевів погляд на млин, який весело хлюпотів колесом, аж райдуга вставала над ним. – Пошкодуєш. – І махнув рукою.

Він відійшов уже на чверть милі від греблі, наближався до соснового бору, над яким ширяв боривітер, коли ззаду почувся кінський тупіт. Білокобилка не оглядався. Він знав, хто жене за ним. Ворон вимчав наперед нього, зупинив коня. Був захеканий, неначе біг пішки, обличчя лисніло від поту. Стратив свій поважний вигляд, зиркав на Білокобилку злякано.

– Став млин. Стоїть… Що не робили… Наче могила.

Білокобилка мовчав, дивився, як боривітер стрімко летить угору на розпостертих крилах.

– Візьми коня… – попросив Махтей.

– Гаразд. Так тому й бути, – мовив Семен, узяв з Воронових рук повіддя, забрав і скручені віжки, якими той поганяв коня, поплескав буланого по шиї.

– Млин?!. – У Махтея в очах – сльози.

– Він уже меле… – скочив на коня. – Роздошкуй віконце на плесо.