Розділ «Останній гетьман»

Пани отамани,

Поставив я стороженьку

Усіма шляхами.

Б’ється в тісній комірчині царського палацу широка й вільна козацька пісня. Їй би степу, де срібними хвилями тече ковила, де вітер заплітає коням гриви, там злетіти у височінь, де пливе на теплих потоках вітру могутній орел. Стиснена вона, як і козацька душа, приречена на тиху журбу.

– Як я маю, козак Нечай,

Звідси утікати,

Славу мою козацькую

Марно потеряти?

– А я тебе, мій Нечаю,

Не убезпечаю,

Тримай собі коня в сідлі

Для свого звичаю.

А я тебе, мій Нечаю,

Не убезпечаю,

Держи собі шабелечку

Та під опанчою.

Кирило ворухнувся, і Любисток поклав долоню на струни:

– Не розумієш, нащо коня в сіделечку? Щоб бути готовим до втечі. Був би в мене коник, коли я утікав звідси… Мав би я очі…

Вони сиділи втрьох у малій вітальні Аничкового палацу, подарованого Єлизаветою Олексієві: Любисток, Кирило і він. Олексій, сам вправний бандурист, покликав Любистка, рівного якому не було ні тут, ні на Вкраїні, він хотів, щоб Кирило, який відвик від рідної мови, від рідного краю, повертав їх собі в душу. Щоб хлюпнув туди степ, долинув козацький погук, заіржав вороненький коник, щоб узяла Кирила пекуча печаль і пройняла гордість за тих, до кого скоро поїде. Єлизавета вчора сказала: «Вже скоро, Олексію, скоро буде Гетьманщина».

…Ой погляне козак Нечай