Розділ «Квітень, 2»

– До послуг панові професорові!

В лівій руці був у неї блокнот, в правій – олівець: ретельна секретарка, вона щохвилини готова була застенографувати наказ чи будь-яку, виголошену тільки для історії, думку свого високого шефа і авторитетного навчителя.

– Е-е-е… – невиразно, але начальницьким тоном, промимрив Грушевський.

– Слухаю пана професора?

– Теє! – так само безапеляційно наказав Грушевський. Він наморщив лоба, поправив пенсне і робив руками неточні рухи перед обличчям, – в гонитві за думкою, яка щойно була, але раптом зникла, як це часто трапляється з великими людьми, памороки яким забито мільйоном справ. – Та як же це його, голубе? – Професор мав звичку до всіх студентів казати «голубе», нехтуючи їх статтю.

– Прошу, пане професоре?

– Котра є година, панно Софіє?

Галечко глянула на дзиґарі в кутку:

– П'ятнадцять після третьої, прошу пана професора!

– А поїзд? Чи не о третій?

– Так єсть, пане професоре: за розкладом о третій пополудні. Але я, прошу пана професора, допіру ся передовідала телефонічним способом у залізничному двірці: поїзд ся запізнює на одну годину і сорок п'ять хвилин і прибуде евентуально біля п'ятої, прошу пана професора.

– Е! – гнівно пирснув Грушевський.

З поїздом Петроград – Київ мав прибути митрополит Шептицький. І саме для зустрічі з ним голова Центральної Ради з'явився в своєму кабінеті сьогодні, в святковий день.

На настійне клопотання проводу християнської православної церкви і церкви християнської католицької, петербурзької, Української національної ради, а також представників петербурзької аристократії княжих та графських родів, де в салонах митрополит Шептицький згуртував товариство сприяння католицькій вірі, – пастир братів-уніатів по обидва боки Карпат дістав-таки від Тимчасового уряду дозвіл залишити гостинну столицю колишньої Російської імперії і повернутися до своїх парафіян. Тільки не до Львова, в обитель на Святоюрській горі, бо Львів вже два роки тому був відбитий назад австро-німецькими військами, а в Буковину, де ще трималися позиції російської армії, – під нагляд російського генерал-губернатора. Митрополитові не дозволялось також спинятись по дорозі будь-де на східних українських землях і особливо – в столиці України Києві.

Та прямо поїзди з Петрограда в Чернівці не йшли, в Києві треба було чекати пересадки чотири години, – а кожному переїжджому вільно, убиваючи час, проїхатись вулицями міста, роздивляючися сюди-туди. В час прогулянки карета може зупинитися й на Володимирській і випадково – цілком випадково, бо в Святу неділю там ніхто не повинен був урядувати, – митрополит побачиться з головою Центральної Ради, який – на ж тобі, такий збіг обставин! – використовуючи празниковий затишок, заховався сюди із своїми рукописами від домашнього празникового розгардіяшу.

Так підготовлено історичну зустріч двох чільних діячів відродження української нації – колишнього глави церковної влади на Західній, австрійській, Україні, та глави майбутньої світської влади на Україні Східній, російській.

Але поїзд запізнювався, і скорочувався таким чином час найважливішого для майбутньої історії побачення двох мужів.

Грушевський був розгніваний і роздратований.

Адже обговорити треба так багато зовсім невідкладних справ! Сталася ж революція, все перевернулося догори сподом, кожнісіньке питання перетворилося тепер на світову проблему, а проводирі нації від дня революції не перекинулися ще й жодним словечком. Погомоніти їм було про що!

От, скажімо, хоч би й ця найбільш дітклива проблема, яку поставила революція першого ж дня: земельне питання! Як вирішити цю надто дразливу справу?