Розділ «Квітень»

Та меткий Максим вже був за ворітьми.

– Іване! – гукав він аж з вулиці. – То я пішов присоглашати! А йди-но мерщій! Стільки діла: треба ж і прапора позичити, і людей обійти. Не барись: вже сонце високо!

Харитон Києнко з досадою шваркнув кашкетом об землю:

– Ат! Як до діла, то треба б по чарці і – на-гора! Як у нас на «Марії-біс», А то… починається антимонія!

Ой у полі та овес рясний

1

А втім, зразу й виявилося, що обрядити весілля не так просто.

Хоча найвідповідальніші етапи шлюбного обряду – сватання з колупанням печі та заручини з журливим дівич-вечором – і були вже втрачені безповоротно через нетерпеливість молодого покоління, одначе всі інші ланки з довгої процедури одруження ще можливо було виконати. А додержати процедури потрібно було неодмінно – в ім'я дальшого щасливого життя молодого подружжя.

На цьому затялись, вірні традиціям дідів, Марта з Меланею при одностайній підтримці жіноцтва цілої вулиці.

Попів – раз вони ставали в непримиренний конфлікт з принципами батьків, здобутими за п'ятнадцять літ відвідування потаємних соціал-демократичних гуртків, – нехай тимчасом і не треба: Меланя з Мартою поміж собою вирішили спокутувати гріх тим, що, коли вродиться мале, потай охрестити його в церкві. Але без рушників, гільця, короваю і танців навколо діжі, як це одвіку в народі повелося, – одруження, за категоричним свідченням усього жіноцтва з Рибальської, не могло бути визнане дійсним.

Мужчини зробили були спробу опиратися і висунули пропозицію просто сідати до столу, тільки зліплені будуть вареники з сиром. Однак під несхитним натиском дружного жіноцтва примушені були здати позиції.

Тим-то Данило – молодий, але на правах нареченого – був, як і належить нареченому, відряджений наймати музики та обійти сусідських парубків із запрошенням «на першу чарку», а також і до лаврської проскурниці пані Капітоліни – за тим, що в чарки наливають.

Тосю – молоду, яка, проте, не виконала ще неодмінних обов'язків нареченої, – нагнали до хати збирати плече'ві рушники для сватів, білі хусточки для свекра та дружок, а для жениха – червону квітку до шапки. Виявилося, що пришиття червоної паперової квітки до шапки жениха руками самої нареченої конче потрібне, бо означає, що віддається дівчина не з примусу, а з власної волі й палкого кохання.

Після того належно навчені були й Іван з Максимом. Йти по поважних сусідах, кланятися і запрошувати на весілля вони, виявляється, повинні були неодмінно з ціпками в руках – дарма що обидва почувалися цілком на силах і костурів не потребували. Палиця в руках батька була, виявляється, не просто ковінькою, а – патерицею, посохом глави роду і символізувала необмежену владу батьків.

Тим часом дівчата, які були вже признані дружками, затягли «Ой у полі та овес рясний, а в садочку виноград красний» і зрубали під парканом у садочку Колибердів молоденьку чотирирічну вишеньку, всю в біло-рожевому шумовинні весняного цвіту. Таким чином, найбільш урочиста процедура виття весільного гільця була розпочата. З гучним співом «виноград, виноградочку, просю тебе та на порадочку» красуня-вишенька була внесена в хату Брилів, де вирішено влаштувати весільну вечерю. З жалісним «просю тебе, та порадь мене, тільки просю, та не зрадь мене» вишеньку встановлено край столу, якраз навпроти покуття, де належало сідати молодим при весільному столі. Мами – Марта з Меланею – перші кинули на розкішне гілля, де за цвітом не було видно й молодого листячка, пригорщі хрещатого барвінку. Після того всі дівчата – одна перед одною – почали чіпляти на пагінці хто букетик фіалок, хто дзвоники еону, хто барвистої заполочі чи й паперову квітку. Притому дівчата вели розпочату пісню далі:

Як я піду та за нелюба,

То не цвіти, виноград, красно,

Не роди, виноград, рясно!

А як піду я за милого,

То цвіти, виноград, красно