Розділ «Квітень»

Притому старий Бриль оголосив і умови екзекуції:

– Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що більше своєї паскудної пісні на Печерську не співатимеш… Лічи, Оксентію, скільки витримає, – ти у нас арифметик, за земелькою вболіваючи. А ти, Максиме, наготуй і собі замашної: зміниш мене, як впарюся, або як різка на лико посічеться…

Дядько, названий Оксентієм, відразу ж взявся відраховувати – раз, два, три… Дядько Оксентій не був у дворі чужий. Був він братом Мелані Брилевої, уродженої Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Києвом. А приїхав до міста дядько Оксентій в неділю рано на базар: придбати пуд гречки на посів та розпитатися поміж людей про новини. Рахував він, загинаючи пальці на руці, і між ударами витирав піт з чола.

Сусідські діди стояли довкола кружка, похилившись на ціпки, схвально притакуючи та непохвально хитаючи сивими головами.

Змінив Колиберда Бриля тільки раз – після двадцять п'ятої. Тут Наркис не витримав і запросився. На сороковій він пообіцяв не співати «мать-анархію» на Печерську, на сорок п'ятій – обходити Рибальську Черепановою горою з заходу і Царським садом – зі сходу.

Жінки стояли попід хатою, тулили дитячі личка собі в фартухи, самі теж соромливо відвертались, втирали жалісливі сльози і хлипали стиха, бо на тих, хто хлипав голосно, Іван Бриль грізно гримав – за малодушне співчування люмпенові-архаровцеві, дезорганізаторові пролетарської єдності.

Коли по п'ятдесятій різці демаркаційні кордони, отже, було визначено точно, – екзекуцію припинено, руки й ноги Наркисові розв'язано, Максим Радивонович натяг покараному на голову його крислатий капелюх та нап'яв на плечі чорну кирею, Іван Антонович дав йому ще раз у потилицю – і велетень-анархіст вилетів за хвіртку котком, кленучи й нахваляючися. Кляв він і Бога, і чорта, і буржуазію, і пролетаріат, – а нахвалявся ще порахуватися-таки з… гегемонтом!

3

Інцидент, таким чином, ліквідовано, і всі мужчини – Іван Бриль, Максим Колиберда, Оксентій Нечипорук та сусідські діди – посідали на призьбі перекурити, а жінки побігли в хату – винести їм води, квасу, розсолу, будь-якого питва.

Головна подія, яка й спричинила всі дальші ексцеси, – неждане і недозволене поєднання Данила з Тосею, – не те щоб була забута, але ж відступила трохи на якийсь час: якось не випадало було повертатися зразу до поважної справи після пережитих щойно дріб'язкових хвилювань.

Іван Бриль вже застидався свого карального пориву, було йому ніяково дивитись у вічі іншим і особливо одвертався він від лівої сторони свого обійстячка, де начебто нікого не було, – тільки хилився поточений шашелем паркан за хащами бузку. Одначе раз у раз нишком, з-під руки, Іван позирав саме туди, правда – дещо вгору, вище паркана, немов у небо. Там, з тієї сторони, за трьома чи чотирма подвір'ячками з присадкуватими старосвітськими хатинами, височів новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилі, і з балкона четвертого поверху цього будинку ціле подвір'я Брилів, отже, і все, що в ньому відбувалося, видно було як на долоні. Іван і різку, власне, покинув саме тоді, як побачив, що на балконі з'явився присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку. Вздрівши внизу, на подвір'ї у Брилів, жорстоку екзекуцію, цей присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку вхопився за голову обома руками і в розпачі звів очі догори.

Жив у квартирі на четвертому поверсі мавританського будинку лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький з трьома дітьми – Ростиславом, Олександром і Мариною. Знайомі між собою – ні запросто, ані з приводу будь-яких справ – Бриль і Драгомирецький не були: один же був простий робітник, другий – діяч поважної інтелігентної професії, а хворіти і тим паче вдаватися по лікарську допомогу Брилі по бідності не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький – там, угорі, на всевидющій високості свого балкона, – неначе другою совістю старого Бриля, і, як суду власної совісті, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловічка з невідомого мавританського балкона.

– Ну то як? – запитав нарешті, ще не віддихавши, Іван Бриль, коли очі його, ховаючись від треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентія. Сказати щось було конче потрібно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. – Що ж там подейкують на базарі? Які там новини?

Оксентій Нечипорук тяжко зітхнув. Нічого втішного на базарі він так і не почув, дарма що де ж ті новини й чути, як не на базарі? Одні казали, що небезпремінно наріжуть землі, інші заперечували, що ні – ніяк не наріжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасові міністри нарізали назовсім землі, раз самі вони – тимчасові, а головне – і самі поміщики та капіталісти? І це було, мабуть, таки й справді так, – журно додавав Оксентій, – ба ж, і справді, Родзянкового, тобто міністерського председателя, небожа маєток якраз і межував з чиншовим клином Оксентія Нечипорука: отут маєток графа Шембека у Бородянці, а отут – Родзянкові Бабинці.

– Може ж хоч ти, Йване, скажеш мені до пуття? – журно допитувався Оксентій, – Чоловік ти – робочий, сказати б – пролетаріат, та й в місті воно кожному видніше. Скажи ти мені, руку на серце поклавши: наріжуть чи не наріжуть мужикові землі? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве діло – земельний вопрос! Та й по сімейних обставинах, сам знаєш, сутужно виходить: власних дві десятини, а синів – теж двоє. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсім як ніч і день – різні…

Дядько Оксентій синів мав, справді, двох: Софрона, старшого, і Дем'яна – молодшого. Софрон і зараз сидів на батьківському хазяйстві – двох власних і двох чиншових від графа Шембека десятинах – і вихитрювався навіть на трипілку. Був він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої: перед Богом у небі і властю на землі. Від революції, звичайно, і він почав накидати оком на поміщицькі розлогі ґрунти, одначе мислив, що від поміщиків землю слід брати за викуп, – по справедливості, по-божеському і, головне, по казенній бамазі… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позиціях, зроду був крові гарячої і особливо розпалився, як дістав двох Єгоріїв за відвагу, дві рани і одну контузію. Він написав тепер батькові з фронту листа, в якому повідомляв, що живий, здоровий, чого і всім бажає, що прийде ще правда у світ, а землю від поміщиків треба брати відразу і неодмінно – задурно. Так, мовляв, пишуть і в газеті «Окопная правда». І запитував у останніх рядках листа – якої з приводу цього думки «вольні» у тилу і, взагалі, що чути про те, щоб з цією анахтемською війною швидше кінчати?

– Бач, який вопрос! – зі скрухою бідкався дядько Оксентій. – І батько один, і мати була одна, а в двох синів – два різні характери. Такий клопіт, щоб ти знав, шуряк!

Згадка про синів, про клопіт із ними – хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.

Правда, від серця Іванові відлягло: лють свою він вже перевів на Наркиса, та й раз діло зроблене, хіба тепер повернеш назад? Молодиці дівкою вдруге не стати! Кажи тепер своє слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима – то квасу подасть, то розсолу принесе з-під колибердівських квашених помідорів: Марта Колибердиха здорово квасила помідори на дубовому листку, неодмінно – з дуба-не-линя, а не дубиці. Під колибердівські квашені помідори чарка якось особливо точно йшла – про те відали на всій Рибальській. Цікаво – чи ж смакуватиме під ті помідори й весільна велика чара?

А Данило – що ж? На перевірку козак з нього виявився хоч куди: самовіддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звісно, треба справу, і то – негайно! Якраз і нагода є. Не нагода – а мус, бо ж піде тепер поголоска поміж людей…