Розділ «Квітень»

Тиша запанувала в подвір'ї, тільки жіноцтво ще потихеньку охкало та бідкалося – як же це невінчані та нехрещені підуть у шлюб християнські діточки, Тоська з Даньком?

– Ну, дітки… – почав нарешті Іван Бриль.

Ту ж мить Харитон сіпнув за білу хустку, якою пов'язані були молоді, і Данило з Тосею вклякли навколішки.

Андрій Іванов розв'язав поворозки і почав розкручувати полотнище прапора. Він тримав держално ще похило до землі, і стяг неначе стікав червоним струменем з його рук на землю. Проміння низького вже сонця багрянило його й іскрилося самоцвітами у новенькому позументі.

Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дідами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по-новому, по-революційному?

– Прийшла вам пора, дітки, – нарешті сказав Іван, – і покохалися ви між собою, як ті голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…

Меланя з Мартою заплакали вголос, але так і належало на таку нагоду мамам.

– Пам'ятайте ж, діти, – підвищив голос Іван, – що старі люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!

– З добрим подружжям і горе розгорюєш! – докинув поспіхом і Максим. – Гляди ж, Даньку, і в лиху годину не кидай вірну дружину! – І тут він раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'єсах не раз і сватав, і благословляв. – На щастя, на здоров'я, на довгії літа. Дай Боже, вам на світі пожити, діток наплодити, а там і попарувати, як самі паруєтесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…

Та Йван відсторонив його і сам виступив наперед.

– Пожди! Я від тебе старший на два роки, та й син же – мій, а твоя тільки – дочка…

І тепер, цілковито перебравши в свої руки ініціативу, Іван заговорив достойно та урочисто:

– Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік жінку – до кінця! – Він поглянув суворо на маківку похиленої перед ним синової голови, а тоді перевів погляд на стрижені патли похиленої Тосі, що вся дрібно-дрібно тремтіла з хвилювання й переляку. – А ти, Антоніно, гляди: будь синові моєму і супруги моєї, Меланії Опанасівни, вірною дружиною, а дітям його – доброю матір'ю. Будеш тоді і нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, діти мої, моїм отецьким благословенням і бажаю вам…

Тут Іван відчув, що зараз і сам заплаче – бо ж саме такими словами благословляв колись і його батько на шлюб з Меланкою. Тому Іван мерщій нахилився, підняв Данила з колін, за ним і тремтячу Тосю, поцілував кожного в губи тричі, тоді ще раз в голову, а Данило і Тося припали до його шкарубкої, мозолястої руки.

Після того Іван передав дітей Максимові – на такий же обряд. А вже Максим – і Мелані з Мартою.

Меланя з плачем припала до Данила, потім огорнула ніжними обіймами Тосю. Марта була сувора та урочиста і перецілувала дітей міцно, коротко, по-мужському. Але обидві вони притому потай, поспіхом хрестили дітей, і кожна заступала тілом своїм другу, – щоб не побачили старі, такі вже непримиренні революціонери, хай їм біс!

Данило з Тосею знову вклякли, ледь живі з хвилювання.

А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем і тоді укрив похилених перед ним дітей, – так, що їх не стало й видно під червоним знаменом.

– Нехай же вас наш прапор червоний на все життя і на всі діла благословить, як ми вас благословляємо…

Іван поцілував краєчок прапора. Максим теж поцілував, але нічого сказати не міг: він спливав слізьми, і сувора Марта лагідно зацитькувала його.