Розділ «Без козиря Повість»

– На самій стежці вирва, когось забило, а гаубичну батарею на узліссі вщент розтрощили.

– Ти телефоніста нашого не зустрічав?

Перед очима Туманова вималювався труп солдата біля граба.

– Може, це він?

Забачта через плече гукнув до телефоністів, які спали в кутку бліндажа:

– На лінію, хутко! Кувалда, певне, пішов на батарею. До ранку щоб зв'язок був як струна! – І знову звернувся до Туманова: – Зате ж я намацав їхню батарейку. – Сказавши, задоволено подзьобав пальцем по планшетці. – Давно вона від мене ховається, але тепер не втече.

– А більше нічого?

– Надвечір у них була помітна якась метушня. Коли б ще не втекли, іроди.

– Ex, якби-то, – зітхнув Туманов.

Капітан Забачта здивовано зирнув на Туманова.

Цей пацифіст починав його дратувати, і він презирливо викривив губи:

– Шляпа ти після цього, а не поручик!

– Це ж чому?

– Перемога здобувається в боях, а не на прогулянках. Коли жива сила відходить, вона не перестає бути небезпечною.

– Ти забуваєш про жертви.

– Чим більше жертв, тим скоріше прийде кінець.

Туманов пригадав поручика Набутідзе, сича на наметах і тоскно подивився на обвітрене й випещене обличчя Забачти, що крізь війну проходив, як крізь гастрономічний магазин. Заздрість і все ще не осилений страх обернулись тепер в обурення.

– А ти уявляєш, за який це рахунок?

– Звичайно.

– Так це ж безглуздя! Я ще можу розуміти війни з хозарами чи з печенігами: люди ще не зналися з культурою, але тепер, у вік електрики й заліза, це ж безглуздя!