Довелося знову їхати кроком. Коні тривожно прислухалися, прискали й щулили вуха на кожний шерех у темній долині.
– А вчора тут піймали німецьку розвідку, – несподівано сказав мовчазний до цього Петренко.
– Ну і нехай, – відповів Набутідзе й здивувався, що в нього від цього неприємно похололо на душі.
Десь близько в кущах щось шарпнулось. Набутідзе хотів крикнути: «Хто там?», але йому зробилося страшно, і, щоб не видати себе голосом, він зібрав повідки, руки тремтіли. Набутідзе зціпив зуби й відчув на губах знайомий присмак солодкого хлороформу. Це знову нагадало, що німці незабаром почнуть обстрілювати долину хімічними снарядами. І від того, що не можна було вгадати, де впаде перший снаряд, можливо, під самі ноги, до болю напружилось усе тіло. За лісом заторохтів пропелер. Німецький «Таубе» летів на розвідку. Набутідзе вирішив скоріше добратися до лісу, який насувався густою, як хмара, стіною. Коні охоче вдарили об тверду стежку копитами, і в цей же момент спереду, наближаючись і збільшуючись, понеслося на Набутідзе знайоме завивання. Серце ніби зупинилось. Він рвучко припав головою до гриви. І в ту ж мить перед ним заіскрилась, зашумувала на всю долину червона комета. Він заплющився, готовий згоріти або бути задушений газами. В очах засвітились уже каганці.
Але ще мить – і комета вже перекотилась через нього й луснула.
Набутідзе відчув, що снаряд десь хлюпнувся позаду, і, напевно, з нього шиплять тепер гази. З усієї сили поручик повернув остроги в крутих боках жеребця.
Вмить під ним зникла земля, кашкет злетів із голови, і він понісся в темноті.
Тупо об луку забився бінокль, заторохтів об ефес шаблі протигаз, скажено затанцював термос на планшетці. Голова пішла обертом, в очах почали миготіти вогні, вітер засвистів у вухах, а гострі остроги все більше впивались у м'які боки жеребця.
Позаду тупотів, десь відставши, Петренко.
Нараз Набутідзе почув гострий біль на підборідді. Ніби туди хтось штрикнув його шилом. Біль спустився вниз, обхопив, як шворкою, шию й став поперек горла.
Він хотів зупинити коня, але біль паралізував його волю, і в ту ж мить Набутідзе відділився від сідла.
Знову щось полоснуло порізом по підборідді. Потім в очах замиготіли червоні плями, потім попливли, ніби краплями крові, схожими на журавлину, і… заступили йому світ…
Кінь Петренка добіг до цього місця, раптом кинувся вбік, ледве втримався вершник, і, зробивши дугу, знову вибіг на стежку вслід за конем Набутідзе.
Під лісом Петренко спіймав жеребця й прибув назад на батарею з рапортом:
– Пан поручик Набутідзе не доїхали!
– І не треба, – відповів, сидячи біля телефону, командир, – все одно фінляндські полки відмовились від наступу. А де поручик?
– У долині зосталися. Ракети, чи що, злякалися і як гепнули з коня, так і не дихають.
Поручика Набутідзе знайшли в калюжі крові, без ознак життя й без похідних речей, з якими він їхав на передовий пункт. Помутнілі його очі вистрибнули на лоб, а з перетятого горла стирчав кінчик колючого дроту, яким для міцності почали заміняти останнього часу телефонні дроти. Тут же поруч по землі лазив телефоніст пішого полку і кляв поручика за порушений зв'язок.
На батареї «Л» це була перша втрата, і тому, що це трапилось так несподівано й безглуздо, войовничий настрій офіцерів, що бродив, як молоде вино, непомітно змінився гнітючою тугою за давно страченими мирними часами. Тепер стали заполохою і німецька «ковбаса», що день у день, як гусінь на шибці, прилипала до неба за Обринчовим лісом, і настирливе, хиже кружляння «Альбатроса», що на нього раніше не звертали уваги, навіть збільшений алюр козака, що, напевно, віз із штабу новий наказ, теж здавався тривожним, і від цього боляче стискалося серце. Штабний священик, увесь захований у бороду, із смертною тугою позираючи через труну на аероплан, говорив про щастя вмерти на війні, але тінь від «Альбатроса» все ближче підповзала до цвинтаря, і священик, поспішно намахавши хрестів, сховався у бліндаж.
Тоді поручик Туманов востаннє схилився над зсудомленим передсмертним жахом лицем Набутідзе і, сполотнілий, відійшов до сусіднього хреста. Забобонне передчуття настирливо заворушилось у його непокритій голові. Він не чув, коли від'їхав Набутідзе на пункт, але, мабуть, скоро після цього прокинувся від сирітного, не то старечого, не то дитячого стогону. Стогнало, нило й охало тоскно й безнадійно біля Набутідзевого намету. Туманов обережно відхилив полотнище свого намету й прислухався: кругом було тихо. Поміж наметами, що по горбу сіріли під густими грабами, тривожно сопла темна ніч, та за лісом, над шанцями, підпалюючи хмари, перемотувались блискавиці. «Невже це Набутідзе плаче?» – подумав він і зловтішно засміявся над його слабодухістю, але тужливий стогін розтявся вже над його головою і впав на капітанів намет. Неприємний страх пойняв Туманова. Він хотів подивитися на це тверезо, але думки ніби взялися димом, і навіть волосся заворушилося на голові. Намацавши на долівці грудку, Туманов поквапливо схопив її в руки. Обережно вилізши з намету, Туманов, увесь тремтячи, прислухався знову і з усієї сили пошпурив грудку в чорний силует намету. Грудка хуркнула в темноті, потім десь розсипалась унизу на дорозі, а сич продовжував розпачливо тужити вже на другому наметі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Без козиря (збірник) [Серія:"Історія України в романах"]» автора Панч П.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Без козиря Повість“ на сторінці 3. Приємного читання.