По селищу снували постаті, зупинялися, збиралися групами. В голосі робітників, що не бачили кінця-краю щоденним тривогам, клекотало обурення. Важке зітхання падало на облисілу під шахтарськими лампочками землю.
– Ходиш мов неприкаяний.
– Казав: тікаймо в Росію.
– Ну, повтікали б усі, а чим би паровози топили? Без вугілля й революція не поїде.
– Їде, їде, – і все на одному місці.
– Триста років, брат, та де – тисячі років коріння пускали. Думаєш, легко виривати? Тут не один надірветься.
У вікнах блимали каганці, жовті цяточки літали по майданчику і разками блимали за селищем на стежках, утоптаних шахтарями. В кінці майдану дражливо світилися вікна в приміщенні державної варти. На селищі знали про телеграму, послану Котом-Котенком до повітового старости з проханням надіслати в Калинівку каральний загін. Хтось навіть запевняв, що телеграфіст ніби приховав цю телеграму і його вже заарештовано.
На глиняних стінках з'явився рожевий відблиск, ніби десь з-за обрію з натугою вибивалося сонце, і на Калинівку вже падав відблиск зорі. Шахтарі здивувалися: біля приміщення державної варти гайдамаки розкладали вогонь. З вогню зривалися вахлаті чорні кужелі соломи й плавали в густому молочному тумані. Сивий дим, намагаючись пробитися крізь пелену туману, ворушився обпаленими клубами.
Купка гайдамаків готувалася до чогось веселого і збуджено бігала від вогню до ґанку. Потім із приміщення почали виносити якісь папери й кидати їх у вогонь. Дим над язиками полум'я підносився вище, за ним, як білі голуби, злітали клаптики паперу. На вогонь з різних кінців почали стягатися поодинокі глядачі. У відблисках червоного полум'я чорні постаті робітників скидалися на грізні символічні фігури, вилиті з чавуну.
– Папери палять!
– Таке, як криси, збираються тікати.
Повз них хутко пройшли до шахти Максим Мостовий і Гнат Убогий. Від Гордієвої землянки підтюпцем біг Семен Сухий.
– Ви не знаєте, де подівся Байда? – спитав він захекавшись.
– Нема дома? Мабуть, десь ховається. А хіба що?
– Шукайте його! Нехай негайно на шахту йде… Та щоб хлопці із самоохорони збирались. І ви всі збирайтесь. – І він побіг наздоганяти Мостового.
Кіт-Котенко стояв на ґанку зі скам'янілим обличчям і маленькими очицями очманіло дивився на вогнище. В цю хвилину він переживав, мабуть, почуття найвищої сили за весь час своєї служби у державній варті. Перед ним палала праця довгих ночей робітників професійної спілки «Горнотруд». Захотів – і знищив профспілку. Він ще добереться й до більшовиків. Він виведе будь-яку крамолу!
Кіт-Котенко ширше розставив ноги. Вартової залоги – тільки п'ятнадцять гайдамаків, а проти них сотні. Він розумів, що шахтарські руки розірвали б його на маленькі шматочки і підсмажували б на цім вогні, коли б у нього здригнувся хоч один м'яз на обличчі. Кіт-Котенко ще твердіше впирався ногами і ще міцніше зціплював свої щелепи. Ні, тепер він покаже, на що здатна ще державна варта. Не сьогодні-завтра він примусить тремтіти всю шахту, цілий повіт.
Він так захопився своїми майбутніми планами, що не звернув навіть уваги, коли навколо вогню зібрався натовп.
Враз розлігся переривчастий гудок. Його гудіння змусило здригнутися не тільки шахтарів, а й Кота-Котенка. Він уперше чув, щоб цей мелодійний звук заголосив ураз так тривожно.
Натовп розтривоженим мурашником заметушився по майданчику, потім, ніби підхоплений протягом вітру, полинув на гудок до шахти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Без козиря (збірник) [Серія:"Історія України в романах"]» автора Панч П.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Облога ночі Роман“ на сторінці 87. Приємного читання.