Розділ «Облога ночі Роман»

Лікар розгубився:

– А тобі який потрібний? Цей полетів громити денікінців.

Ількове обличчя спалахнуло радістю, навіть помертвілі вже очі засвітилися. Коли мотор віддалився, він тихо опустив голову на подушку, і на його знекровлених губах затремтіла усмішка, як крильця метелика.

– Якби ти був таким молодцем увесь час, – сказав лікар. – Це вже половина здоров'я. Комісар сказав, щоб я тебе виходив. Треба слухатись.

Від хвилювання Ілько знову знепритомнів і почав марити вже страшними вибухами. За якусь годину до медпункту приїхав уже сам начальник політвідділу дивізії. Певне, він збирався робити детальний допит.

– Ну, товаришу лікарю, покажіть нам цього юнака.

– Він заснув. Це дуже добре.

– А треба, щоб було ще краще, тоді він нам і ще щось розповість.

Начальник політвідділу був теж, певне, робітник, бо олівець у його руках здавався голкою.

– Товаришу лікарю, виходить так, що хлопець цей говорить правду: все, що говорив про станцію, розвідка ствердила. У вас тут нікого нема з Калинівки?

– Із Калинівки – Маруся, – сказав санітар.

– Вона ще не бачила його?

– Ще вдосвіта поїхала на позицію, товаришу начподив!

– Шкода.

Начподив глянув через вікно до середини кімнати. Ілько лежав із заплющеними очима, жовтий, з загостреними рисами обличчя.

– Ви прізвище узнали? Чи посвідку яку знайшли?

– При ньому нічого не було. А він весь час марить.

– Як він потрапив до білих, чому надумав перебігати? Щось незрозуміле. Як прокинеться, дайте мені знати.

Начподив пішов, а лікар присів до ліжка, взяв руку пораненого й почав перевіряти пульс.

– Для живих, товаришу Кривенець, такий пульс не годиться.