Розділ «Облога ночі Роман»

Гордгй Байда хутко простував повз підводи. Важкі його чоботи здіймали куряву й залишали по вулиці густий хвіст. На возах лежало різне збіжжя, здобуте у боях, а під возами спали розпарені підводчики. З завтрашнього дня все це мусить виглядати якось інакше: його партизанський загін має стати регулярною частиною Червоної армії, і командувати буде вже хтось інший, що має для цього освіту. Може, саме від цієї думки серце торкнув якийсь жаль. Можливо, це й була причина його тривоги? Але ні, не це його тривожило. Чому тут тривожитись, коли вони робили спільну справу, а зараз стали ще міцніші. Він буде командувати ротою. З цього треба тільки радіти.

Із саду при школі долетіли уривки знайомого мотиву:

Чуєш, сурми заграли…

Гордій Байда борсався в своїх роздумах, аж доки не спіймав себе на думці, що в нього не виходить з голови Ілько. Коли цей хлопець з Калинівки, то, може, і про Ілька що чував? Він круто повернув і пустився наздоганяти Клима з Марусею. Нагнав він їх аж біля медичного пункту. Клим і Маруся, не помічаючи батька, йшли, тримаючись за руки, як на гулях, і лагідно гомоніли. Вони, напевно, зараз не чули ні грому канонади, ні густого клекотання кулеметів, що не втихало на півдні, і, мабуть, не думали про те, що завтра-позавтра самі будуть з головою у вогні бою. Маруся за звичкою сукала в пальцях кінчик ремінця і час від часу кидала на Клима соромливий погляд, і тоді обличчя її червоніло, як у школярки. Напоєні обоє п'янким повітрям весни в природі і в їхньому житті, вони легко ступали по розпеченій землі.

– А що мені спало на думку? – сказав Гордій Байда, порівнявшись з ними. – Може, це Власов із Платонівки?

– Власова, чув, ніби розстріляли денікінці, – відказав Клим.

– І Власова? – Байда аж зупинився. – Доки їх терпітиме земля, цих буржуїв?

– Доки не прикінчимо, тату.

– А коли цей хлопець із Калинівки, то він нам і про матір, може, що скаже.

– Зараз довідаємось.

При згадці про матір, яка десь там бідує сама, обох їх огорнув смуток. Але Клим здогадувався, що батько журиться не тільки матір'ю, хоч за весь час він ні разу не назвав Ількового імені…

Назустріч вийшов лікар в окулярах і зітхнув:

– Погано хлопцеві, зовсім погано. Уже й мову відібрало.

– А що він хотів? – спитав Клим.

– Мабуть, хотів попрощатися із земляками.

– Хоч прізвище узнали?

– Нічого не взнали: весь час був без пам'яті. Я з його марення зрозумів – хоче Байду побачити. Думаю, може, вас, товаришу комісаре.

Клим подивився на батька:

– А його тут не зобиджали? Може, хотів поскаржитись?

Лікар закрутив головою: