Розділ «Облога ночі Роман»

– Ша, товаришу, тихо! – замахав на нього руками лікар. – Держіть же його, товаришу Кривенець.

Ілько з бинтами на руках стих: лікар двічі сказав слово «товариш». Воно прозвучало якось особливо: просто і щиро, офіціально і по-приятельському.

– Хіба я товариш? – прошепотів він, все ще не покладаючись на свій слух.

– Ну, громадянин, – виправив ніби свою помилку лікар. – Він уже й за це чіпляється. Ти краще посидів би тихо.

– Не люблять товаришів, – буркнув Кривенець, напевне, санітар, – для білих так воно, мабуть, ще гірше за клізму.

– Все пан та пани, а на всіх чужі штани, – підтримав санітара боєць, поранений в голову.

– А у вас що, товаришу? – запитав його лікар.

– Я можу почекати.

– Так ви більшовики? – не то крізь сльози, не то крізь сміх викрикнув нарешті Ілько, намагаючись встати.

– Тихо! Ляж! – знову замахав на нього лікар білими рукавами. – Як його підкинуло. То тільки дурнів цим словом лякають!

– Справді більшовики? – Ілько мінився на лиці. – Ви не дурите?

Лікар витріщив на нього очі. Він не розумів свого пацієнта, але, певне, подумав, що той марить, і сказав:

– Покладіть його!

Кривенець узяв Ілька за плечі, але він з очима, які справді нагадували хворого на гарячку, вирвався, глянув у вікно, де вже розцвітав ранок, і кинувся до дверей:

– Де командир, пустіть! Треба щось сказати. – Він оглянув себе, обмацав кишені. – Де шинеля? – закричав.

Санітар догнав його, міцно обхопив під живіт і поніс до ліжка. Ілько кричав, бився, як риба в сітях. На білих бинтах червоною рожею розквітла кров, але Ілько знову кинувся до дверей. Тепер дорогу заступив йому лікар:

– Іди ляж!

Ілько благально підніс до нього руки. В його очах палахкотіла тривога:

– Сонце вже сходить, пустіть. Я тільки щось скажу командирові.

Лікар допитливо глянув у його пойняті сльозами очі, губи хлопцеві потріскалися і тремтіли від хвилювання.