Розділ «Частина 2. Агент»

Припустімо, зараз вона повернеться назад на Безаківську, в ту квартиру, наче побите мокре котеня. Далі почнеться все, як було. Ніби нічого не сталося. Але ж Штерн знає про те, що їй, Фаїні, теж уже відомо: Перець Сичевський зрадив своїх товаришів по боротьбі. Якщо в неї можуть знайтися аргументи, якщо вона здатна поховати свого мерця, то навряд чи на подібні вчинки здатен Штерн.

Вона уявила, як відтепер щоразу ловитиме його погляд.

Що читатиме в ньому… Ліпше про це взагалі не думати. Але вона вже точно ніде й ніколи не зможе змусити себе розважати Штерна, вислуховувати його накази, слухати, навіть коли той просто собі говорить.

Значить, місця на Безаківській їй уже нема.

Тим не менше, Фаїна невпинно рухалася саме туди.

Холодно й вогко.

Зупинилася. Пошкодувала, що немає цигарок.

— Отже, Перець не витримав, — мовила сама до себе, не звертаючи уваги на перехожих, котрі, втім, так само не зважали на звичайну міщанку. — Хотіла б я подивитися, чи витримав би ти, Штерне, — коротка пауза, ще одна жменька мокрого снігу в обличчя. — Кажеш, куштував тюремних нар. Може, не тих і не там. Ти в нас незламний, Штерне. Ну-ну. Хто б це мені сказав чи показав.

У неї зникли останні сумніви. Точніше, їх навіть не виникало. Рішення прийшло саме по собі, а вагалася Фаїна лише в тому, втілювати задумане просто зараз чи все ж таки дочекатися Полтави. Однак хлопець не повинен блукати довго, адже певної мети, на відміну від Гірша з Малютою, не мав. Проте чекати його — означало все ж таки повертатися в квартиру. Цей крок для Фаїни був неприйнятним.

Вона взагалі не бажала більше бачити у своєму житті Штерна.

Ніколи.

Пройшовши ще трохи вперед, молода жінка побачила нарешті того, кого наполегливо шукала й при цьому дивувалася собі. От уже ж справді світ мусив змінитися за такий короткий час, аби вона, Фаїна Кремянська, почала так наполегливо ви­глядати на розі городового. Наблизившись, розгледіла його краще: череватий, вусатий, похмурий. Та хіба будеш тут привітним, коли з самого ранку зарядив бридкий мокрий сніг.

— Доброго дня, пане поліцейський, — мовила вона, тут же зрозумівши, що зовсім не уявляє, як слід звертатися до блюстителів порядку.

Та, видно, для череваня подібні речі не були аж надто прин­циповими й скільки-небудь значущими. Глянувши на жінку з-під козирка форменого кашкета, той торкнувся його рукою, пробасивши:

— Що таке у вас, тітонько?

Нехай буде тітонька.

— Може б, ви перевірили, чи як там належно робити, коли підозрілі особи?

— Де там підозрілі? Чому підозрілі? Ви хто взагалі?

— Роза Львівна Лівшиць, — бовкнула перше, що спало на думку, Фаїна, чомусь виринуло саме ім’я сусідки, яке за інших обставин ніколи б не пригадала. — Живу он у тому будинку.

З цього місця показувати потрібний дім на Безаківській виявилося досить зручно.