Розділ «Частина 1. Терорист»

Саме виринув. Фаїна, як і решта інших, крім хіба Малюти, котрий не звертав уваги на такі дурниці, помітила цю особливість їхнього ватага раніше, вже від перших днів знайомства. Не приходив — виринав нізвідки, мов із повітря. Це могло трапитися не лише серед ночі, навіть серед білого дня, в людному місці. Він опинявся позаду, з правого боку, ліворуч, часом виростав просто перед очима, немов казковий Сивко-бурко. Правда, на відміну від слухняного коня, Штерн не часто виконував чужі накази — віддавав свої та чітко стежив за їх виконанням.

На відміну від Вольфа, гримуватися Штерн не любив. Це пояснювалося просто: потворні виразки псували й без того бліду та хвору від природи шкіру обличчя, прикрий висип часом давав про себе знати на спині. Свербіли іноді навіть сідниці, чого дорослий чоловік, котрий останніми роками навіть спав із револьвером, носив із собою саморобні бомби та вбив не одну людину, взагалі намагався не виявляти навіть найменшим натяком. Штерн знав, звідки це: дитинство в сирості, погане харчування, якісь дивні особливості організму, навіть дізнався якось, де можна таке лікувати. Проте рішуче відклав це на потім, після повалення ненависного самодержавства. Тоді й підлікуємося. Поки ж дозволяв собі лише бороду, що прикривала багрово-червоні виразки та гнійники, не голився — сильне подразнення, і, звісно ж, уникав будь-якого гриму, бо від нього починало пекти й стягувати шкіру.

Зате він, попри всі свої численні особливі прикмети — зріст вищий за середній, волосся довге, сам худий, блідий, червоні плями на обличчі, — навчився конспірації, освоївши її, як йому здавалося, максимально наближено до досконалого. Штерн міг змінити зачіску, але для чого, коли решта прикмет при ньому залишиться… Тут уже справді краще набути, без перебільшення, хижацької обережності та по можливості відчувати небезпеку.

Це допомагало йому. Не завжди, але допомагало. Сього­дні теж виручило, інакше не відчув би філера за собою біля Деміївки[36].

Ось кому все за іграшку — так це Вольфу. Зустрілися вони в Одесі, влітку. Тоді Штерн, котрий мав при собі паспорт зов­сім на інше прізвище і викинув документ, щойно опинився подалі від цугундера, надибав цього колишнього актора, як і більшість своєї нинішньої бойової групи, у камері. Той, кого тут називали Вольфом, носив тоді інше прізвище, знаним лицедієм в Одесі не був, та й великих надій, як сам зізнавався, не подавав, зате дуже любив виходити протягом однієї вистави в різних невеличких, навіть безсловесних ролях, аби лиш при цьо­му змінювати зовнішність. Міг у першому акті пройти через сцену таким собі школярем, а в середині вистави вийти огрядною вульгарною бабою, аби наприкінці благословляти якихось молодих у ролі благовидного татуся.

Не було б його талантам ціни, якби не традиційна для богемних людей, і то не лише провінційних театрів, тяга до чарки. Пив Вольф не так, щоб сильно, але траплялося, погано ворочав язиком на сцені, потрапляв у такому стані на очі театральному начальству, його штрафували, не без того. Звісно, Вольф мав усі підстави вважати тих, хто б’є його творчу душу рублем, сатрапами — так диктували революційні часи. Ну, а одного разу мало не застрелив директора свого ж театру. Пістолет, правда, бутафорський був, та часи зате неспокійні, ось і поміняв актор-революціонер запах театральних лаштунків на запах тюремної параші в Одеському арештантському домі.

Штерна тоді там довго не тримали. З тим, кого потім назвали Вольфом, теж швидко розібралися. На відміну від свого нового знайомого, Штернові було куди йти, крім трактиру. Зате не було даху над головою, тоді як Вольф ще мав за що знімати куток, причому — практично в центрі, жив у мансарді на Рішельєвській, задешево знімав у такого самого богемного типа, тільки той давно пішов із театру та швидше спивався. Тож грошей вистачало на пиво, горілку, нехитрий холодець з яловичих копит, подеколи перепадала смажена барабулька, і поки не засинав у своєму кутку, травив безкінечні акторські байки.

Спочатку Штернові було де перебитися. Цього вистачило, аби направити того, хто став Вольфом, на шлях революційної боротьби, і, як показав час, новий борець ще не дав приводу розчаруватися в собі. Ну, буває ексцентричним. Ну, іноді може собі дозволити загуляти. Проте вмів себе контролювати, завжди стежив за словами, майстерно грав за будь-яких обставин і, найголовніше, пройшов бойове хрещення, й то не раз.

Штерн не часто ставив його в групу метальників. Учорашній провінційний актор був хороший в іншому: майстерно, наче все життя це робив, правив кіньми. Коляску всякий раз вдавалося орендувати за помірну ціну в якогось візника на радість останньому: нічого не роби, а гроші маєш. Візницькі бляхи завжди були фальшиві, їх робили для того, аби використати тільки раз. У їхній бойовій групі Вольф відповідав за те, аби забезпечити шляхи відходу парі Фаїна—Левін. Потім віддавав коня з коляскою, знімав грим, перетворювався на міщанина й повертався назад, туди, де таборилася основна група.

Тепер усі, крім Штерна, базувалися на одній із дач Пущі-Водиці, в самому кінці. Ще треба було пройти пішки хвилин двадцять від завершення трамвайної колії та повернути праворуч, перейшовши невеличкий хисткий місток через річку Водицю, котра в цьому місці справді більше нагадувала струмок. Заглибившись після цього в царство чистого соснового повітря й спокою, Штерн, стараючись рухатися тихо, хоча тут, у лісі, його вже ніхто сторонній не міг почути, вийшов на світло у вікні винайнятої дачі.

Двері відчинив своїм ключем. У нього був запасний, так було домовлено наперед. Де б не знаходила чергову явку група, Штерн у більшості випадків старався триматися окремо, довго не затримуючись на одному місці, але завжди волів контролювати своїх бойовиків. Зокрема, це означало: міг нагрянути будь-коли, не попереджаючи, і так само несподівано зникнути, розподіливши перед тим ролі для кожного в наступній виставі. Причому бажано — кривавій.

Інакше зараз не можна. Ну, про це він теж поговорить, не лише сьогодні й не лише зі своєю групою.

Коли він зайшов усередину, застав щось дуже схоже на ідилію великої родини. Де домінують доходжалі брати, а єдина сестра, явно випадково народжена, — об’єкт загального братського захоплення та хатня робітниця водночас.

Утім, Фаїна Кремянська справді могла бути ким завгодно, окрім прислуги для чоловіків. Це Штерн помітив після їхнього першого знайомства дуже скоро. Вона тоді вважала себе вдовою, хоча з повішеним бомбістом, народженим у Бердичеві вихідцем із родини польських євреїв-переселенців Перецем Сичевським, не була навіть заручена. Не кажучи вже про шлюб церковний: як і сам Штерн, ані Фаїна, ані незнайомий йому особисто Сичевський, ані будь-хто інший з кола його революційних знайомих не визнавали жодної з церков, жодної з релігій. А цинічний хтивий красунчик Левін — той взагалі говорив, що він молодший син одеського рабина, якому виявилося не по дорозі з татом.

Однак, попри чималий спільний досвід боротьби з режимом, саме Якову Левінзону, котрий узяв собі партійний псевдонім Левін, керівник групи довіряв найменше.

Йшлося зовсім не про довіру до Левіна як до бойового товариша. Штерн не мав сумнівів щодо його відданості ідеалам революції чи поглядів на принципи, теорію та практичні втілення терору як головного на сьогоднішній день засобу подолання режиму. Тут було щось інше, зовсім далеке від революційних практик. Штерн при бажанні міг пояснити, чому бачить між собою та чорнявим красенем невидиму іншим стіну з прозорого товстого скла. Проте вперто не хотів, аби саме ці аж надто приземлені як для солдатів революції причини серйозно впливали на їхні стосунки та навіть визначали їх. Тож всякий раз, коли треба було давати вказівки саме Левіну, висловлювався чітко й говорив стримано.

Але не завжди.

Зокрема зараз Штерн грати ліберала зовсім не збирався. Та він ніколи й не уявляв себе ним. Навпаки, за найменшої нагоди починав жорстку непримириму полеміку з м’якотілими, котрі вважають університетську, часто — закінчену на засланні освіту й знання якоїсь французької чи німецької мови своїми перевагами над тими, хто робив, робить і далі робитиме за них брудну вуличну роботу. Але іноді, задля користі справи, Штерн усе ж таки вважав за доцільне стати на хистку, позбавлену навіть натяку на міцний фундамент ліберальну платформу. Часом це допомагало як тактичний метод.

Коли-не-коли.

І точно — не сьогодні.