Розділ «Мала проза»

А на сході вже порожевіло. Подихнув пустотливий вітерець, той віщун світання, побудив пташки, дерева, збудив і нічну тишу від солодкої дрімоти та виповнив її передранішніми голосами.

Почули й коні Семенові, що має на світ благословитись, й заіржали, голодні, в повітці.

Семен стрепенувся: те іржання нагадало йому, що він збирався вчора в дорогу. «А я й забув! – осміхнувся прикро Семен. – Невже оце мені й не їхати?.. Як? Щоб я випустив з рук таку оказію?.. Ніколи! Поїду, сьогодні-таки поїду, та й годі!..»

Ця думка підбадьорила Семена, і він навіть заснув на хвилинку, примостившись на траві під деревом.

Вранці пішов Семен до Романа. Роман позичив грошей на хату, ще й обіцяв дати хуру до лісу під матеріал. Семен заспокоївся трохи. Він зважився конче їхати нині до Межибожа, щоб не опізнитися. Сказавши жінці й матері, що він поїде по лісах оглядати, де кращий матеріал, та забариться, мабуть, зо два дні, Семен подався в свою мандрівку з налагодженим заздалегідь «прошенієм».

З заспокоєним серцем, повним надії на щасне скінчення справи своєї, повертав Семен з Межибожа додому. Правда, не все так склалося, як жадалося… З царської родини нікого не було в лагерях, і Семен подав своє прошеніє найстаршому генералові, що весь так і сяв від хрестів та золота… Генерал, спасибі йому, людяний такий, ні кришечки не сердитий, узяв прошеніє, віддав сховати… Уже ж він, певно, вірний царський слуга, уже б він не повинен змикитити…

Жваво, з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хату. Він звіз матеріал, полагодив обсмалені стіни, звів дах. Баби мастили стіни, Семен пошив покрівлю – робота кипіла, горіла в руках. Не оглянулись, як стала хата ще вища та рівніша за стару. Обрятовані від огню сніпки вимолотили, зібрали трохи зерна, присмаленого, правда, але, змішавши з позиченим в гамазеї, можна було їсти. Просо стояло ще на полі, кукурудзу Наумиха теж не виломила ще – тож була надія на приварок. Е, якось воно буде… Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця, баби візьмуть у пана на буряки на відробіток, теличку можна продати… Тра якось ворожити… Що ж, живий чоловік живе й гадає…

За клопотами, за працею Семен й забув про своє «прошеніє». Але так коло чесного хреста прибіг соцький кликати Семена до станового. У Семена так і тьохнуло серце.

«Це, мабуть, відповідь із столиці прийшла», – подумав він, поспішаючи до станового. Йому було і радісно, і боязко заразом, тривога здіймалась у серці, усякі здогадки снувались по голові. Семен мало не скрутився з нетерплячки, чекаючи, поки становий пообідає. Врешті його покликано в канцелярію. Становий стояв серед канцелярії з папером у руках.

– Ти подавав «прошеніє» на царське ймення? – поспитав він у Семена.

– Я.

Становий поклав папір на стіл і глянув на Семена.

– А тепер скажи мені, що ти маєш казати цареві?

– Сього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.

– І мені не скажеш?

– Ні!

– А як я тобі звелю?

– І тоді не скажу…

Становий здивованим поглядом змірив Семена від голови до п’ят, наче не сподівався такої упертості.

– Тут прийшла відповідь на твоє «прошеніє», – сказав він врешті, схилившись над столом і роздивляючись в паперах.