– Чому б не мав чути? А чую.
Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.
Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло.
Марічка перша змерзала і пускалася бігти.
– Стій, – гукав на неї Іван, – звідки ти?
– З Я-вор-рова, – цокотіла зубами синя Марічка.
– А чия ти?
– Ковальова.
– Бувай здорова, ковальова! – щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву.
В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби.
Іван нахилявся понад потоком і питав жабу:
– Кума-кума, шо-с варила?
– Бурак – борщ. Бурак – борщ. Бурак – борщ… – кректала Марічка…
– Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! – верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли.
І так вони пасли, що не раз розгубили овечки.
Коли вони старшими стали, забави були вже інші.
Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже Бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій – земля, в блакитній – небо… А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу…
Трембіта!.. Туру-рай-ра… Туру-рай-ра…
Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу… Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.
Б’ють плови весняні, ричать громом гірські верхи – і дух злого холодом віє од Чорногори… а тут раптом з’являється сонце – праве Боже лице – і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Fata morgana (збірник)» автора Коцюбинський М.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тіні забутих предків“ на сторінці 4. Приємного читання.