Розділ «Fata morgana З сільських настроїв»

Андрій почервонів і встав з-за столу.

– Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.

Гудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий, червоний від пива вид, від якого пашіло жаром.

– Ти не крути… Ти мені скажи: скільки літ прожив? П’ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб… Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така – робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш – Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік з худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу відмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне од мене ніс верне – смердить. А ти гадаєш – пахне? Тікаю од людей – до волів тікаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають… та ревуть, та хвостами відвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав – жінка до мене заговорить та ще й пригорне… діти защебечуть… своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов’я! Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…

– Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?

– Га? Лаюся чого? На душі легше… Як нахмариться там, вилаюсь – і легше… якби не лаявсь – згорів би. Таку злість в собі почуваю, аж душа пашить… Як запече, як запече – так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би од хати до хати – та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого – що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишилась гола земля та ясне сонце…

Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів’яв, опустився на лаву і душком випив пиво.

Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькирчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой ні…

– Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює…

Але Хома знов сердився:

– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…

– Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає…

– …стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини…

– …Ну, як земля нічого не дає – на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…

– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають: дайте хоч на сорочку – хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.

– Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…

– Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.

– Яке полотно?

– Як «яке»? Таж розказував.

– А, так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…