Розділ «Fata morgana З сільських настроїв»

– Хто йде? Буду стріляти! – Стоїть міцний, як з криці, і цілиться в пітьму.

Нема нікого чи причаїлось?

Стріляє.

«Ох-ох-ох!..» – стогне пітьма над полем, і голосніше завивають собаки в селі…

А Підпара знов ходить, стереже клуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а і зубами.

Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. Якісь жовті і каламутні дні родились по неспокійних ночах, а люди ховались під свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром і все місили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звідти між люди. Кожний хотів бачити людське обличчя і чути голос. Мало спали по ночах. Одні не могли одірвати очей од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.

Люди наче забули свою щоденну роботу. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом несіяне, неоране навіть.

На зборні вже було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? Як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?

Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.

– Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.

– Бачите ж – тісно. Не потовпляться всі…

Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ґанком зборні, брали його на зуби:

– Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.

– Не слухай, бо сало потонша з досади.

– Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься…

– Бідний розкидає, а багатий збирає.

– Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…

– Як будуть смалити.

Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.

Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.