Розділ «Fata morgana З сільських настроїв»

– Таже казав.

Споловілі, зеленкуваті очі Андрія блищали, як лід, що тане на сонці. Вони пестили чорні, задимлені стіни сахарні, круглі жовті колоди на білім снігу, сміялись до стосів цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару… Не буде чоловік з голоду гинуть, аякже… прийде термін – бери готові гроші. Так, так, Маласю, от тобі й «фабрикант»…

– Що, Хомо, буде? А бач, а бач…

Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки:

– Чого радієш? Гадаєш, вони горілку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горілку. Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…

– Чекайте, Хомо…

– …Бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…

– Чекайте ж бо, Хомо…

– Чого чекати? Він дума – ґуральня. Домовину тобі готують – чотири дошки та яму. Та й вже.

– А, які ж бо ви, Хомо…

Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.

– От взяв би – р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вічні…

Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виді скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.

Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язика забув у роті.

Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? I що-бо він каже, Господи Боже…

Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений сміх…

– Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.

Андрій посміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой, як би охоче він сам напився на радощах пива, та…

– Вірите, Хомо…

– Ну, ну… не маєш? Чорт із тобою… теж «фабрикант»! Я йду…