Розділ «Забавки з плоті та крові»

Рудий розпочав знущання.

Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні.

– Це що ти свистиш, це що, Belle?

Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає співати йому прямо в обличчя:

– Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч із тобою.

– Українська версія мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка? – Рудий, здається, трохи вражений.

– Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч із тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш, як супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула. – Еріка перестала співати. – Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що у нас карантин. Ну, я маю на увазі, що у наш час, добу поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого хвилюватися. Коли я п’ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, якщо не забуду. Рушники твої взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває.

Усе ж вони варті одне одного. Еріка та Рудий.

Рудий скидає зі столу своє горнятко, підхоплюється, каже, що вже півгодини, як він має бути на знімальному майданчику, й біжить до дверей. Еріка вирушає за ним.

– Може, подати щось, нічого не забув, Руді? – У неї лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників.

Рудий хапає куртку й хутко вибігає за двері.

– А де прощальний поцілунок? – удавано обурюється Еріка.

– Пішла ти під три чорти! – лунає за дверима.

– О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел, – радісно відгукується Еріка.

– Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися? – Уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх стосунків.

Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає.

– Ой летіли в день осінній дикі гуси до самотньої верби, там, де двоє – там весілля, а де троє – перші ягоди журби, – проспівала і замовкла.

От і думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не те. Але ще щось, щось вагоміше й дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує.

– Ти не хвилюйся, урешті-решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих речей.

– Таких сталих, як моя сліпота?