Розділ «Забавки з плоті та крові»

– Так, – зізнаюся.

Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.

– Тепер розумієш, чому у нього немає закордонного паспорта?

Так, я все розумію.

– А як щодо посвідчень?

– Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів похоплюються, то каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно викрадають його фотокартки, тому він відмовляється за власний рахунок поповнювати чиїсь архіви.

Ми знову регочемо.

– Але наша мати не здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць, – каже Міра.

– Так, – погоджуюся крізь сльози сміху я.

– Те саме з ім’ям. Рудий вірить, що ім’я перебуває у безпосередньому зв’язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім’я. Тому більшість знайомих називає його Рудий, не згадуючи про ім’я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати мого брата.

– А він, е-е-е-е-е, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати? – виривається у мене.

– Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?

Міра, виявляється, уміє сердитися. Так кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду Рудого.

– Та це я так, бовкнула, не подумавши, – заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася через моє ставлення до послідовника Довженка.

– Та зрозуміло, що ти не навмисне, – відгукується Міра.

Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти знала, Міро, Міро.

– Ти знаєш, – вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце.

– У тебе все гаразд із гормонами? – несподівано питає вона.

Принаймні я приготувався вислухати чергову таємницю Рудого, а не таке безпардонне запитання.

– А що таке? – відступаю я про всяк випадок. Може, потягло чоловічим кремом для гоління? Ти бач, який у неї нюх.