Розділ «Забавки з плоті та крові»

– Не зовсім, – каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець. Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім’я, а також слідкує, до яких рук потрапляють його фотокартки. – Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його називають диваком.

Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього у двох літерах, але який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що у нас їх багато. Ми трохи мовчимо.

– А що, – питаю її я, – у нього вже були інциденти?

– Інцидентів у нього було до біса, – трохи втомлено каже Міра.

– Е-е-е-е, – заїкаюся я. – Але ж він, е-е-е-е, начебто більш-менш живий, і цього, е-е-е-е-е, у міру здоровий, ну, голова його повна волошок, однак то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення, – відразу виправляюся я під загрозливим поглядом Міри.

– У нього немає закордонного паспорта, – чомусь каже Міра.

– Двісті доларів – і завтра буде, – радісно кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним.

– Ти не розумієш, Еріко, – каже Міра. – Ти не розумієш.

Вона мовчить і вдивляється в темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди.

– То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта? – прошу я.

Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього розум, це ж треба було знайти у ті часи інформацію про вуду.

– Він такий. Він знайшов, – не без гордості каже Міра. – Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий не був упевнений, що ці фотографії потраплять у добрі руки.

– Кому тепер потрібний комсомол? Він нічого не втратив, – кажу я.

Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при Каліфорнійському університеті.

– Але ж тоді були інші часи, – зауважує вона.

Я погоджуюсь, так, часи були інші. Але ж минулося? Міра киває. Минулося.

– Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більше. Гірше було з отриманням паспорта громадянина СРСР, – продовжує свою розповідь Міра.

Можу собі уявити, як параноїк Рудий поставився до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта – немає людини. Я так і уявив, як його підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку!» – ось що подумав Рудий. «Дзуськи! Зі мною ці витівки не пройдуть!» – ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.

– Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої можна проігнорувати. Паспорт – він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка. – Міра до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. – Ти посміхаєшся? – наважується спитати вона.

Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває.