Розділ «Оповіді мороку»

Дух закопаного живцем не підноситься в небо. Він вставатиме ночами з могили, підійде до вікон з сокирою в руці і буде вдивлятися у сутінь покоїв. Погляд його сумний і нещасний. Не має він зла до неї, так мусило статися. Катував її стільки літ, що іншого рішенця годі було чекати. За життя він би ніколи не вступився з її хати, а ще з більшою люттю товк би її і мучив.

Тепер йому шкода себе, що тільки зараз, по смерти, збагнув, скільки горя приніс цій жінці і як довго і мужньо терпіла вона, боронячи його перед сусідами. Баглося тепер підкрастися до її постелі, погладити її довге густе волосся, припасти щокою до її щоки і подих її вдихнути. Тіло її зберегло ще усі приваби, тіло її туге і гладеньке…

Але знав, що коли ненароком вона прокинеться і побачить його із сокирою, котрої ніяк не міг позбутися, то може збожеволіти від страху. І вже більше ніколи не заспокоїться, а то й чого доброго покине цю хату з жахливим привидом і більше ніколи не повернеться. А це була б найстрашніша кара для нього – більше її не побачити, голосу її не чути…

Повертається знову в свою могилу, над якою сокочуть кури. Щур, злякавшись його, мов ошпарений, прискає в гноївку…

Я ще є – я ще можу сполохати щура…

Кури попідводили голови і впівока дивляться, як він западається в землю.

Сходить сонце, оживає усе довкола.

Похований живцем спокійно засинає.

1990

Дім смерти

Я мешкаю в темних закутках, там, де завше найбільше порохів, скуйовджених з вичесаним волоссям в незчисленні клубки. Я змушений вдихати густе від пилу повітря і намагатися не чхнути, щоб мене не почули й передчасно не виявили.

Я звичайний собі домовичок, маленький, незграбний, мене дуже легко пригнітити, я маленьке ніщо, про чиє існування ніхто в цьому будинку й не здогадується.

Вночі я виходжу зі свого схрону і, обережно переставляючи ноги, прогулююсь мовчазними покоями, підходжу до ліжка, на якому сплять господарі й стежу за ними, примостившись на бильці. Можу навіть підкрастися до них ближче і провести долонею по волоссю господині. Вона така гарна. А я такий бридкий, що для мене це особливе задоволення – гладити її волосся. Я гладжу його, набираю повні жмені і занурююся в ньому своїм обличчям, мене п'янить цей запах, в голові паморочиться і страшенно хочеться пірнути в її волосся, щоб, запорпавшись у нього з головою, міцно заснути. І щоб наснилося, наче це я господар будинку і можу робити тут усе, що мені заманеться.

Одного разу вночі я сів господареві на груди і почав ловити повітря, яке він видихає. Ловив його вустами і відразу ж ковтав. Так тривало може з півгодини. Але цього цілком достатньо, щоб на ранок господар занедужав. У нього пішла носом кров, розболілася голова, він був блідий, наче смерть.

Я подумав, що якби він помер, то, можливо… Але сам відразу й сполохався цієї думки. Як я міг уявити щось подібне? Хто я для Неї такий? Маленька потвора, що обожнює її волосся?

До вечора, зрештою, він оклигав. Даремно вони метушилися з лікарями.

Я часом дивуюся, чому в мене так мало бажань? Чому я задовольняюся наймізернішим? Живу, наче миша, вдень сплю, а вночі просто вбиваю час із нудьги. Деколи хочеться покинути Цей будинок і втекти світ за очі, кудись, де я буду потрібний, але як подумаю, що той світ, який оточує мій будинок, можливо, не такий погідний, яким видається з вікна, і що шукання притулку може виявитися небезпечним, то відразу й пропадає це прагнення, а натомість з'являється інше – набратися врешті хоробрости й встругнути щось таке, від чого в людей аж мороз по шкірі пробіг би, щось таке незвичне й жахке.

Так мені вже обридло бути сумирним домовичком! Хочу бути страхом! Перетворити цей будинок на пекло. І щоб слава про нього пішла по всіх усюдах. Для цього й небагато треба…

Однієї ночі я сяду на груди господареві і вип'ю йому дихання. Потім, натішившись розпачем і риданням господині, я зроблю те саме з Нею.

Мертве тіло її ще довго лежатиме тут на ліжку, і я без перешкод зможу тішитися ним. Я купатимусь у густому волоссі, я розберу її наголо і цілуватиму, де тільки захочу. І ніхто мені не перешкодить.