Розділ «Четвертий вимір»

Мій час підійшов до крайньої позначки, я зупиняюся на рубежі століть, через який не перейду.

Ця забута стежка, що привела мене на високогірне озеро Гьйок-Гьйоль за Аджикентом, яке мені треба було побачити, щоб увірувати в кращі світи, дуже скоро залишиться лише позначкою простору, і надовго спиниться на ній мій час. Та може бути, що за сто літ, зовсім випадково або після тяжких шукань, оживе на моєму путівці цей самий час для іншої людини, і вона втрапить у мій слід. І тоді я перейду у вимір людської пам'яті – четвертий.

Я хочу цього – хай станеться.

Та ніхто ніколи не засвідчить останнього мого дня, що його я відбув, перемінюючись у порох на вершині Ян-тапа, де крізь ламкий камінь добирається корінням до ґрунту колючий шибляк, а з крушиново-кизилового узлісся внизу дивиться на мене мудрими очима сіра неясить і зрідка пугукає, віщуючи мій кінець; що майже до ніг, витягуючи шию й полохливо принюхуючись, підступає великоока козуля – обминає і йде у свій часовий вимір чиста дика твар; і ніхто не знатиме, що звідси мов на долоні я востаннє побачив усю Країну Вогню: древню червоностінну Гянджу, яка віддала мені і світові великого Нізамі – ось рівниною Шейха, повз поросле терном каміння, снують сонні номади, не знаючи ще, чий минають прах, а колись у цю долину за Гянджею прийдуть посланці всіх народів – четвертий вимір довго визначає своїх обранців, щоб не схибити; що побачив звідси чотири дороги, які розбіглися від Гянджі на всі чотири сторони світу – в Тифліс і Баку, Мінгечаурські степи і Карабахське нагір'я – чотири артерії, котрі день і ніч пульсують, даючи життя Старому містові, і йдуть цими шляхами в мою Гянджу друга й недруги; що погасли на моїх очах священні вогні в Сураханах біля Баку, їх Роберг Нобель загнав у труби і перетворив у золоті монети; що бачу зсутулені і закоцюблі од вітрів, повернені спинами до заходу, обчухрані тополі біля Берди, яку завойовували колись руси; і бачу караванні валки на Євлахській дорозі, обабіч якої тільки солончаки блищать у степу, і хто піде на їх примару, той загине від безводдя; що чую, як на другому боці озера, на триголовій Учтапі, співуче перекликаються, кожна із своєї вершини, хазяйки убогих обійсть, заколисуючи піснею своєї мови моє серце; і чую, як унизу тече холодноводний Кошкор-чай, обминаючи голубе око азербайджанської землі Гьйок-Гьйоль, несучи свою чисту сльозу в Куру; що сиджу поруч з коренастим, приземкуватим, важчим від води деревом на ймення пшат, яке виростає на валуні, і порівнюю його з вистражданим і чистим народом, господарем Країни Вогню, і пісні, і сліз…

Хто про це засвідчить? Валун, до якого вчепився гострим коренем кущуватий пшат, чи річка, що скаче вниз по каміннях, кваплячись до матері Кури?

…Засперечалися ріка й камінь: хто довше проживе. «Влітку тебе висушить сонце, – сказав валун, – а зимою скує мороз». – «Не страшно, – засміялась під сонцем ріка, перемінюючись у пару, у горах я проллюсь дощами і знову вернуся назад. А тебе роз'їсть пшат, і ти перемінишся у пісок». – «Ти вічна, як час, – зітхнув валун, – та мені теж дано немало, якщо я стану поживою для нового життя».

Чув я цю притчу від ашугів у Ял-кишлаку… Вони засвідчать, діти їхні, внуки, правнуки? Може… Я уперше йшов тоді до озера Гьйок-Гьйоль, та не дійшов: видно, ще не настала тоді для мене пора востаннє уздріти з гори Ян-тапа весь край, який став для мене останнім пристановищем, обітованою землею, і усвідомити, що він мій. У той час я ще пізнавав, учився любити чужий для мене тюркський світ… Здивований волею Аллаха, який пригасив ураз нестримну войовничість, тюрк уздрів, що земля родить зерно під його ногами і не треба гнатися за ним до останнього моря; він сповільнив свою ходу і зледащів у п'ятикратній щоденній молитві до Аллаха, та в молитві цій перемінюється з войовника у хлібороба. Тож вірить уже сьогодні тюрк, що вигнав бог Адама з раю не за едемське яблуко, а за зерно пшениці, яке з'їв без дозволу Господнього, і що Аллах вигнав Ібліса з сьомого неба за те, що не хотів поклонитися Адамові, створеному із землі, яка родить пшеницю… Та затримана рука з ятаганом ще не призвичаїлася до рала, тюрк іще п'ять разів на день просить у Бога колишньої кривавої вольниці, та пісня встигла вже з маршової стати хороводною – ось долинають із закинутого в ізвор Ял-кишлаку звуки зурни і спів ашугів. Напевно, колишній кочівник справляє свято хлібороба, розкопує землю, щоб увійти в неї коренем, мов пшат, і стати вічним господарем на ній.

Я звернув тоді на стежку, що вела вниз, та мусив зупинитися: мені заступив дорогу сивобородий райят[25] у баранячій рудій шапці й довгополому облізлому кожусі, він зняв з плеча хурджін, відклав його набік, вийняв з нього скатерку, розстелив на стежці і зняв черевики. Обабіч путівця густо сплелися кущі держидерева і терну, обминути райята не можна було – до нього ж прийшла пора передвечірнього намазу. Він простягнув перед собою руки, ворушив губами, все це тривало довго, і я знову думав про переміну способу життя народу – в непотрібно затяжних молитвах… Чи скоротяться вони колись? Можливо… Але тільки тоді, коли селянин звільниться від байрамликів, і багбаші, і чопбаші[26], і праця для нього стане святом.

Закінчивши молитву, райят відступив із стежки й чемно мені поклонився. Я запитав його, що за той[27] відбувається у Ял-кишлаку, та замість відповіді почув притчу про наївного хлопця, який розпалив вогнище і запросив грітися усіх: тоді прийшов дев і з'їв його.

– А ще буває, – продовжував райят, – що нечистий дух Ґуль у вигляді немічного жебрака, який має ноги в'юнкі, мов ремені, просить подорожнього понести його до води, а потім обплутує довірливого простака ногами і поганяє доти, поки подорожній не впаде мертвий.

Селянин довго дивився на мене, ніби зважував: дев я, Ґуль чи добра людина. Я згадав слова кінто Гіві про відібрану зброю і воронцовське корито – однакова в обох народів доля: осідлали райятів царські коменданти, азнаури, алагари і беки, обплутали ременями і поганяють, і єдина відрада для осідланих – у молитві, і єдина втеча від гнобителів – у недовір'я.

Та я чув, як знизу долинали слова ритуальної веснянки, і враз інший, бадьорий мотив змінив хліборобську пісню, і звучав він запереченням покірної молитви райята.

Я не дійшов до вершини гори Ян-тапа – не настала ще для мене пора. Поминув селянина і почав спускатися стежкою до Ял-кишлаку – на пісню. Якщо народ співає, то живе; якщо живе, то й бореться.

Стежка натужно пробивалася між кущами глоду, аличі й кизилу; обабіч, за кущами, в обидва боки горбатився перший кряж Малого Кавказу, посивілий від лишайника, вицвілого моху й колючого нахатака[28], а нижче підростав густий грабовий гай; з самого ж низу крізь ліанові зарості, що переплели берестовий ліс, просіювався срібний журкіт – то бурхливий Кошкор-чай вихоплювався з ущелини на низовину, заступлену від людського ока тугайними лісами; і врешті несподівано, бо думалося, що ліановим заростям немає тут кінця, я вийшов у долину, де збіглося докупи коробочками сірих сакль крихітне село – так збивається отара овець перед вовчою зграєю; село скидалося на малу фортецю, обведену низькими дувалами, народ тут завжди був готовий до оборони.

Ял-кишлак ніби вимер, і мені на мить стало моторошно від мертвої тиші, що огорнула маревом село, сховане в горах, а музику, яка так виразно долунювала на верхи, ледь вловлювало тепер вухо – заглухла за дувалами.

Я подався далі, обминаючи кишлак, перейшов хисткий місток через річку й побачив урешті галявину, оточену тополями: на ній стояли колом святково вбрані люди, а посередині – у папахах з каракуля й червоних архалуках – грали ашуги. Тарист дрібно дзвенів мізрабом[29] по струнах тара, витинав смичком по інкрустованому перламутром грифі каманчист, видував зурнач плакучі трелі, а барабанщик вибивав пальцями на думбулі дріб і співав хвалу весні. Він виводив зіль[30], що звучав не як голос, а відлуння голосу, і здалося мені, що від цієї фіоритури розпускаються на деревах бруньки і молодиться змерхла трава на кряжах. Мелодію підхоплював альтом тарист, а каманчист – дискантом; барабанщик у самозабутті імпровізував пісню про розмову ріки з валуном – хто довше проживе – і віддавав хвалу Кошкор-чаєві, його вічній молодості. Він переходив з теми на тему, співав про красуню Гюльнар – «о пожалій, відкрий вікно, а люди нам простять, нахились, поцілую тебе, темно, ніхто нас не бачить» – і плакав від надміру почуттів.

Та враз ашуги перестали грати; з натовпу вийшов олень-маска, він пішов по колу, похитуючи рогатою головою, зупинявся перед тим, кого вподобав, і чогось просив, а люди ніби не розуміли, чого хоче олень, – подавали йому хто жмуток сухої трави, хто гілку, інший на глузи підносив камінця, та олень нічого не приймав і йшов по колу далі, аж поки з гурту не вийшла дівчина – чарівна, мов красуня Пері, і подала йому пшеничні зерна. Тоді людина скинула з себе маску оленя, взяла в жмені зерно і почала розсівати довкола. Підневільний райят виворожував для себе святковість праці.

А тоді музика заграла мажорної – ці бравурні звуки долинали до мене, коли я стояв на горі, – я дослухався до слів пісні, яку заспівав увесь натовп, і стерп від страху за людей: свято весни народ поєднав з прославленням качага Набі, котрий гуляв із сорока побратимами в Аджикентських горах, наводячи жах на беків і комендантів, – за такі пісні не один сміливець пішов етапом у Сибір, і я дивувався і радів, що нове покоління позбувається липучого почуття страху, яке було властиве нам. Я вловив у пісні назрівання бурі, що гряде, вона прославляла не нового борця, а останнього качага, та головне – народ співав! І я знову подумав: де є пісня – там життя, а де життя – там і боротьба.

Несподівано для мене хтось у натовпі пронизливо свиснув, і всі повернули голови в мій бік – я стояв неподалік галявини.

Тарист підвів руку, заспокоюючи народ, повернувся і почав поволі підходити до мене, пильно приглядаючись. Його насторожене ворожістю обличчя щораз лагіднішало – побачив, видно, що я не кетхуда[31] і не царський урядник, зупинився навпроти мене, спитав: