Розділ «Четвертий вимір»

Я згадав поему Важа Пшавели, надруковану недавно у «Дроебі» – «Амірані», пророчі слова грузинського орла: «Я бачу велетня, прикутого до скелі, у грудях якого кров кипить, мов вогонь. Товстий ланцюг звисає на плечах, а перед ним, дарований долею, важкий іржавий меч. Коли ж від часу й бур ржавіють і старіють кайдани, приходять знову ковалі похмурі, і знов ланцюг товстезний виростає. Коли ж той лицар звільниться з неволі і вільна пісня ляже на уста? Коли ж гордий титан одягне залізний одяг і з мечем повстане? Але тоді від гір до моря піде слава й віра і люди встануть, сповнені надій. А ковалі, від люті несамовиті, зруйнують кузні і на ковадла проллють сльозу за всі гріхи свої…»

У ту мить я повірив у майбутню перемогу добра над злом.

Микола Іванович інтуїтивно відчув підтримку зібрання, глянув у наш бік, мить помовчав, і, ніби заручившись ліктем друзів, заговорив ще твердіше:

– Загляньмо в історію Грузії, панове, перегорнім товщу пожовклих сторінок і згадаймо те недовготривале затишшя кінця XII і початку XIII століть, яке настало у краю після визволення від загарбників Давидом Будівничим. Була це тиша перед страшною бурею, і геніальний син Грузії, як і його ровесник – автор «Слова о полку Ігоревім», передчуваючи лихоліття, узяв на себе місію закликати до згуртування народи. Не визнаючи ніяких кордонів між расами й племенами, поет об'єднує своїх героїв – араба Автанділа та індійця Таріела – почуттям самовідданої дружби. У тогочасній Грузії, як і в тогочасній Русі, такий заклик до єднання перед загрозою спільного ворога був виявом найвищого патріотизму… Панове, ця ідея ніколи не перестане бути актуальною, а нині вона дуже своєчасна. Та подумаймо і вдармося в груди: чи в нашому багатонаціональному Тифлісі ми часто могли б похвалитися зразками подібної лицарської дружби, до якої закликали генії? Але час її настає!

Це був перший прилюдний виступ слов'янського вченого на тему грузинської культури, він був воістину революційний і прозвучав у дуже важку для нас пору як моральна підтримка, як маніфест солідарності.

Гулак вів далі:

– Я не роблю першовідкриттів, говорю речі відомі. Та я хочу сьогодні нагадати всім, хто сумнівається, – поема Руставелі «Барсова шкура» – грузинська, як «Сасунці Давид» – вірменський епос, як творчість Нізамі в своїй основі – азербайджанська. Згадки про Аравію, Індію й Китай відіграють у Руставелі роль суто ідеальних назв. Кожен аравітянин чи індієць у поемі – грузин. Місцевий колорит пахощами троянд розлитий по всій поемі… Я наголошую на ньому, бо знаю: лицарська дружба між народами буде міцна тільки тоді, коли в основу її ляже взаємоповага і визнання права кожного народу на свій національний скарб…

Зал перебивав промову Гулака оплесками, він тоді знімав окуляри і ховався в свою короткозорість від бурхливої реакції слухачів. Я бачив: йому хотілося передусім посіяти свої думки серед людей – про жнива він не думав.

Перед закінченням лекції у бадьорий тон вплелися мінорні нотки:

– Руставелі завершує свою поему словами: «Минуло все, мов сон нічний. Погляньте на підступний час: те, що спершу здавалося безмежним, дорівнює тепер одній лиш миті…» Смутком віє від цих слів. Тривожне передчуття пойняло поетове серце: він відчував наближення тяжкого лиха – ординської навали, – що покладе кінець осяйному віку Тамари і на багато століть відсуне Грузію від прогресу й цивілізації. – Гулак перегорнув останній аркуш, замовк. Він довго мовчки дивився у зал і врешті мовив: – І від нас самих, нашої енергії, розуму й волі залежить наша майбутня доля. Будьмо вірні словам поета: «Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна. У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна!»

Був кинутий заклик. Присутні звелися й довго аплодували, а коли Микола Іванович згорнув папери й подався до першого ряду, за кафедру вийшов Акакій Церетелі. Підвів догори голову, наставивши вперед побиту сивизною кучеряву бороду, – мав він вигляд пророка.

– Милостиві панове! – пролунав у тиші його густий голос. – У народних переказах, казках, піснях ми часто знаходимо аналогію між долями Амірана й Грузії. Подібно, як беркут міфічного героя, – так полчища варварів терзали Грузію, та вона, живуча, зберегла себе не як гідра стоголова, а як фенікс – обновлена для нового життя. Історія, духовне життя Грузії заслуговують пильної уваги. За останній час ми двічі її відчули: на археологічному з'їзді і нині. Та коли три роки тому під час виїзду археологів у Мцхету, професор Міллер хотів звести всю розмову про прадавню столицю Грузії до проблеми: хто похований у V столітті в Мцхеті – Іуда Гурк чи Іуда Бурк, то пан Гулак сьогодні з наймаксимальнішим наближенням до істини підтвердив національну автохтонність твору нашого генія, заглибившись у гуманістичну проблематику поеми. Хай туга, що прозвучала насамкінець лекції, не засмучує нас. Вона примушує вірити в оптимістичний заклик великого Шевченка: «Борітеся – поборете!» Спасибі соратникові Тараса – Миколі Гулаку!

Гулак, схвильований щиросердою похвалою великого поета, оглянувся, шукаючи в нас потвердження; ми поглядом засвідчили свою згоду із словами Церетелі; тоді Микола Іванович відвернувся, спер чоло на долоню, і я побачив, як конвульсивно сіпнулися його плечі.

Петербург, 1885. Весна

Професор Костомаров помирав. Нева скресла й загрожувала вийти з берегів, а під бузковим небом галасували граки; пташиний рейвах разом з вологим леготом, що пахнув кригою і талим снігом, вривався до кімнати, й Микола Іванович тоді вірив: Господь вислухає його. Він просив для себе в долі тільки одне літо – щоб упорядкувати архів, а настануть холоди, то й слова не скаже…

«Молодість подібна до всього, що збільшується, а старість – до всього, що зменшується», – повторював тепер для себе вислів Піфагора, щоб якось призвичаїтися до думки про неминучий кінець – коли б він не настав: тепер чи восени. Та з кожним днем, щораз слабнучи, усвідомлював – людина до всього може звикнути, тільки не до смерті, бо смерть дається лише один раз.

Сива кошлата борода розсипалася по білосніжній ковдрі, руки ховав, бо студеніли, окулярів не начіпляв, не було вже потреби: предметів не розрізняв, та вони його й не цікавили. Костомарову потрібно було бачити лише вічно юні очі старенької Аліни, а вони весь час зоріли в його пам'яті.

Коли Аліна залишала Костомарова самого, він зразу опинявся у товаристві Гулака: після зустрічі в дзеркальній залі Воронцовського палацу вони ніби й не розлучалися. Чи тому, що не виговорилися до кінця і треба було продовжувати розмову, стаючи дедалі відвертішим, чи збудилася давня прив'язаність до товариша молодості, а може, настала пора зізнатися у всьому перед самим собою?..

«Больше сея любви никтоже имат…» Чому, чому все-таки не може Костомаров переадресувати собі ці слова? Треба ж було докінчити ту останню розмову, чому побоявся, за мною злочинів немає, я чесно жив і, може, ті слова він сам мені віддав би? Його я більше не зустрів: до Мцхети він, видно, не їхав, ніхто його там не бачив, на банкет не прийшов – Гулака розшукувала дружина. Моя колишня учениця, товаришка Аліни. Дива… Чому він не захотів зустрітися, адже його позиція в тяжбі зі мною була сильнішою. А може, через це й не прийшов і тут теж виявив делікатність, схожої на яку не має ніхто інший?

Повернувшись із Тифліса до Петербурга, я довго носився з думкою написати Гулакові листа. Епістолярна форма вислову розковує, звільняє від безпосереднього контролю співрозмовника, у листі можна бути більш ширим… І фальшивішим, – признавався я сам собі, тому й не написав листа. А що не міг вивільнитися від незримої присутності Гулака, то передплатив усі російські газети, які виходили в Тифлісі, щоб знати хоча б атмосферу, яка його оточує.