Розділ «Четвертий вимір»

У казематі Третього відділу на Фонтанці мене одягли в арештантський халат і ковпак. Першим відвідувачем був Писарєв: він натякнув мені, ніби зрадив усіх нас Гулак, так, так, – отож відрізняй проповідника від проповіді… Я почув, як щось хряснуло в мені самому – аж злякався: серце тріснуло від кривди чи від напруги, мов петарда, вибухнув мозок, а може, враз – від розгонистого удару страшним словом – переламалися ребра, хребет? Я довго не міг вийти з очманіння, та згодом відчув якесь дивне полегшення. Зрада людини, котрій ми всі вірили і яка разом з Шевченком гнітила нас своєю готовністю на самопожертву, звільняла мене від обов'язку мовчання, від присяги, дозволяла відмовитися від справи, за яку я, морально до неї не готовий, узявся зопалу; давала можливість обурюватися, каятися і прогледіти крізь чорну стіну тюрми просвіток волі. Я охоче повірив у брехню Писарєва…

Допитували мене – спочатку Писарєв, а потім Дубельт.

Ах, Дубельт, Леонтій Васильович!.. Я чекав крику, брудної лайки, навіть побоїв, а він на першому ж допиті підійшов до мене, нахилився, поклав руку на плече, його добродушне, пооране обличчя потьмяніло від співчуття, він розгорнув папірця і прочитав, не намагаючись надавати словам значення:

– «І панує деспот-кат над трьома слов'янськими народами… Та озветься Україна до братів-слов'ян, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні на Україні». «Книга буття українського народу». – І він підморгнув. – Так-с… За таке належить ешафот або ж довічна каторга… Але ні, не вірю, що це писали ви! Могло це писатися при вас, могли ви переписувати, але ж не ви складали це пекельне писання! А взагалі, така небуденна людина, такий відомий вчений – навіщо вам це все?

Він говорив правду, я справді цих слів не складав – тільки вписував. Ні, ні, я не скажу – хто, але не я… А він і не питає, йому досить того, що – не я… Пам'ятаю, як мене огорнула паволока Дубельтової доброти; доброта тирана набагато сильніша від людської, бо вона рідкісна і її можна використати тільки один раз…

Гулак

Росію лихоманило. В офіційних установах торгували посадами, правосуддям, честю, душами, хто міг – той грабував, хто не міг грабувати – крав. Горіли поміщицькі маєтки. Загинули Пушкін і Лєрмонтов. Сміявся Микола Гоголь. Вдруге заарештували Олександра Герцена.

1844 року я отримав посаду чиновника канцелярії київського губернатора – почав працювати в Тимчасовій археографічній комісії по розгляду історичних актів.

Після Дерптського університету, де кожний другий студент належав до таємного товариства, де увічі проголошувалися гасла декабристів і польського Листопадового повстання, Київ здався мені спочатку тихою заводдю, у застояному літеплі якої вдоволені обивателі кумкали в унісон з булгарінською «Северною пчелою» про щасливе життя, вірну службу, про шикарні костюми і ботфорти, модні меблі, карети, ресторани й театри.

Щоб не застрягнути й самому в обивательському болоті, я почав писати працю «Про юридичний побут поморських слов'ян», маючи на меті провести в ній ідею боротьби проти рабства, порівнюючи долю поневолених поморських слов'ян з долею закріпачених народів Росії. Під час роботи над цією книгою я несподівано для себе у затхлому, здавалось, Києві зустрівся з однодумцями, захопленими ідеями слов'янського месіанізму. Спочатку – з Костомаровим, потім – із Шевченком. Тарас ходив під впливом ідей петрашевців, був особисто знайомий з поручиком Миколою Момбеллі… До нас горнулися студенти Київського університету.

Переді мною відкрився інший Київ: невелика група неофітів поклялася віддати своє життя за волю рідного народу. Ми були різні в поглядах на шляхах здобуття волі: Костомаров закликав поширювати самоосвіту як самоціль, я й донині переконаний, що освіта – передумова революції.

На початку 1847 року я переїхав з Києва до Петербурга, щоб із столичної висоти поширювати ідеї Кирило-Мефодіївського братства. Почав працювати в канцелярії Петербурзького університету.

Вісімнадцятого березня у мою квартиру увірвалися Дубельт і петербурзький обер-поліцмейстер Кокошкін.

– До нас надійшов донос від Костомарова, що ви організатор протидержавного слов'янського товариства, – сказав Дубельт. – Ми арештовуємо вас.

Кокошкін почав робити обшук…

Аліна Крагельська

На початку квітня широко розлився Дніпро – зелено-жовті води затопили лівобережні луги аж до небокраю, – переправа на поромі з екіпажем і четвірнею коней була важка й небезпечна; Анеля Устимівна, яку сам Бог покарав невідомо за які гріхи ненависним каторжником, зчиняла істерику і тут же, при Аліні й Тетяні Петрівні – матері Костомарова, – проклинала той день і ту хвилину, коли дала згоду на шлюб своєї дочки з пройдисвітом, котрий хтозна-якими дорогами доплівся до Києва, вліз у довір'я вчених і її шляхетної сім'ї, несучи в собі первородний гріх людей підлого стану – злочинність.

Пором нарешті причалив до берега, Анеля Устимівна заспокоїлася і, мабуть, до самого Петербурга, більше тисячі верств весняними розтанями, не відкрила б уст, якби в Броварах, біля станції, їхній екіпаж не наздогнав перекладну хуру, в яку візник запрягав коней, – неподалік стояли жандарм, поліцейський і цивільний у кожусі та баранячій шапці.

– Ще один каторжник, будьте ви прокляті! – засичала Анеля Устимівна, і тоді Тетяна Петрівна, яка досі ніби й не чула образливого бурчання свахи, повернула до неї своє суворе обличчя, постукала до візника, щоб зупинився, і проказала:

– Та цитьте, ви! Це ж Тарас Григорович…