Розділ «Четвертий вимір»

– Я познайомився нині з Горяєвим. Це твій друг, він любить тебе… Горяєв згадував про Ніколадзе. Ти, бува, не зустрічався з ним тут, у Тифлісі?

– Чом би й ні… Я його автор, він редагує російську газету «Обзор».

– Він добре знав мене. І я його… Роки, роки… Не розповідав тобі нічого про мене?

– Розповідав…

Ніко Ніколадзе

Хтось із грецьких філософів, не пам'ятаю, висловив думку, що набагато краще втручатися в суперечку ворогів, ніж друзів, бо опісля один із друзів стає тобі ворогом, а один з ворогів – другом. Та оскільки я не знаю справжніх нинішніх взаємин цих двох мужів, говоритиму тільки те, що мені відомо, – без симпатій і оцінок.

Спершу – про Костомарова.

Добре пам'ятаю ту бурхливу весну I860 року. Петербурзьке студентство бродило, мов молоде вино-маджарі, з уст молоді не сходило ім'я Гарібальді. Знаменита тисяча червоносорочечників, в якій, крім італійців, служили добровольцями росіяни, українці, поляки, хорвати, висадилася на Сицилії, Гарібальді проголосив диктатуру від імені короля Італії Віктора Еммануїла. Вперше за останнє десятиліття свобода, за яку пролило кров чимало народів Європи, стала явою, а не лише мрією відомих і невідомих борців; цей факт грізною примарою постав перед закріпаченою Росією, образ італійського героя «із золотим серцем і твердим лобом бика» заволодів умами столичної молоді, ми так і називали його – золотосердим і твердочолим, захоплюючись людяністю і завзятістю Джузеппе.

Про ту атмосферу Акакій Церетелі недавно сказав так: «Саме натоді виступив колишній саратовський семінарист Чернишевський. Очоливши журнал «Современник», він разом із Добролюбовим і Некрасовим кинув революційний заклик Росії. Заворушилася країна, закувати її знову в кайдани стало неможливо».

Слова Церетелі передають суть подій, проте зовсім не відтворюють настрою, збудження, гарячковості, готовності до самопожертви і водночас певної «модності» на революційність серед студенства.

Про Чернишевського сперечалися; Тараса Шевченка, який двома роками раніше повернувся у Петербург із заслання, обожнювали, і він був у ореолі своєї високої слави; про Достоєвського, який після закінчення дисциплінарної військової служби в Семипалатинську оселився у столиці, ходили легенди і побрехеньки зовсім протилежного змісту: як він поводився, коли петрашевцям оголосили смертний вирок, – достойно чи боягузливо… Та всі ці імена називалися поряд з іменем Гарібальді.

Ми, кілька грузинських «тергдалеулів», які навчалися на вірмено-грузинському відділенні факультету східних мов Петербурзького университету, не пропускали жодної зустрічі з поетами, жодного літературного вечора. Кожен мріяв побачити Шевченка – який же він у житті, пей український Амірані, котрий проспівав кавказцям гімн свободи?

Одного разу нам пощастило: наша трійця – Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі і я, – прочитавши афішу, з великими зусиллями протиснулися в переповнену залу Пасажу, де виступали Шевченко і його друзі – Олексій Писемський, Володимир Бенедиктов і Аполлон Майков. Вигляд Шевченка нас вразив і розчарував: нам, молодим, уявлявся він гігантом, розлюченим пророком, Юпітером, який вергає з небес спопеляючі блискавки на голови хортів, і гончих, і псарів, прорікаючи віще: «Борітеся – побороте!», а побачили звичайного, добродушного, лисого, без кровинки на лиці, з худими руками, переплетеними синіми жилами, змученого чоловіка, і серця наші стиснулися з жалю, що на очах згасає велика людина, яка кинула всім народам революційний клич. І тоді я подумав, що талант – це могутня і надзвичайно рідкісна суспільна сила; разом з тим вона вразлива, ніжна і нетривка, а тому вимагає обережного догляду за собою… Ха! Догляду? Віками талант кайданили повелителі із страху перед наймогутнішою зброєю – правдивим словом, цькували заздрісники, зневажали простаки, плювками прибивали до хреста генієм осяяну душу злобні пілати – щоб потім, після злочинної розправи, подібно до боягуза апостола Петра й гонителя Павла, першими сповістити люд про воскресіння пророка, назвати себе його вірними соратниками і стати поруч нього одесную і ошуйцю. І рідко хто, та ні – ніхто не знаходив у собі мужності повіситись із сорому, як Юда!

Шевченко читав вірші велично. Нам хотілося почути його «Кавказ», та знали ми, що цієї поеми, за яку промучився десять років у неволі, поет неспроможний тут прочитати. Та не менше були вражені його «Подражанієм Ісаії»:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,