Розділ «Четвертий вимір»

Із справою Кирило-Мефодіївського братства я вже був знайомий: справді, у таємній організації зібралися найосвіченіші малороси, подібно як великороси в гуртку Петрашевського – діло небезпечне. Та коли я глибше подлубався у протоколах, повірте, бозна-якого криміналу не побачив. Ну, захотілося їм федерації усіх слов'ян під берлом православного царя… Звичайно, не вашого розуму це справа, хай тим займаються державні мужі, але ж крамоли великої, самі бачите, тут нема. Закликали просвічувати народ – Господи, воно ж до того йде у всьому світі. Обстоювали скасування кріпацтва, а його нині вже й немає… І всі ж по тому списку розклеїлися, покаялися. Начальник Третього відділу Олексій Федорович Орлов сам був проти того, щоб ця справа стала надто голосною. Дивно, що ж хотів цей, який узяв на себе існуючі й неіснуючі провини своїх товаришів, роздув те все діло, не вимовив на слідстві жодного слова і прийняв на себе таку муку? Не збагну, не збагну… їх два таких проходило по справі кириломефодіївців: Гулак і Шевченко. Правда, Шевченко – то інший фрукт, я не зараховую його до братчиків. Це отаман, з яким неможливо боротися: чим більшу кару йому вигадуєш, тим його армія стає сильнішою, бо ж слово не ув'язниш. Отаких треба душити маленькими, як кошенят, – поки сліпі. Я судив би не Шевченка, а Брюллова і Жуковського, які виростили його…

А цей… Першого разу я розмовляв з ним коротко, та й Гулак вельми скупий на слова. «Так», «ні», – от і вся його мова. Наступного разу я витягнув з нього більше. Сидів у Старій в'язниці навпроти Світличної вежі з кам'яними «мішками». Каземат мав вогкий, але порівняно з «мішком» – комфорт. На прогулянках познайомився з Семеном Олійничуком, який називав себе борцем за правду, з Гнатом Віщицьким – той хотів підняти повстання у Києві після подій у Галичині 1846 року. Осторонь тримався Шервуд-Вєрний – донощик на декабристів, який після розправи ставив цареві надто нахабні вимоги. І ще два контролери польського банку – ті фальшували облігації.

А взагалі Гулак полюбляв самоту. Поводився спокійно, покірно, тому, без відома Третього відділу, дозволили йому читати книги – математичні, їх привозив брат Олександр із Дерпта… Гулак юрист, а в гімназії нині викладає математику – там вивчив. А потім – під маркою літератури з точних наук – зібрав у казематі цілу бібліотеку, яку привіз із собою у Перм. Близько ста п'ятдесяти книг – юридичних, математичних, античних. Перекладав у тюрмі Евріпіда, вивчив кілька нових мов. Ми часто запитуємо про когось там: що він знає, але не цікавимося, чи він від тих знань став розумніший. Гулак же зайшов у тюрму енциклопедією, а вийшов енциклопедистом.

Однак тоді, панове товариство, я й не підозрював, що ця людина матиме для мене в житті таке значення. Гулак на одну мить викликав мій подив і тут же відштовхнув своїм холодом, я більше не мав бажання з ним зустрічатися, знав про нього лише з інформацій – письмових і усних.

Мені було відомо, що він живе без заробітку – на материні гроші, щодня марно ходить у губернську канцелярію з проханням дати будь-яку роботу, щоденно реєструється у квартального наглядача. У той же час граф Орлов постійно вимагав через губернатора письмового покаяння у Гулака і – марно. Це було схоже на поєдинок хижака і жертви, я донині не розумію сенсу того поєдинку. Здавалося б, що з того покаяння прибуде Орлову – орден, хрест? Таж ні! І чому, зрештою, не покається Гулак? Адже справа давно закрита, про неї забули, в ім'я якого принципу впирається він і страждає? Потім, коли Микола Іванович уже вчив моїх синів, я спитав його про це, та він відповів дуже загадково…

Отак Гулак пробідував цілий рік. Нарешті губернатор дістає вказівку від міністра внутрішніх справ прилаштувати де-небудь неблагонадійного. Його призначають перекладачем при губернському управлінні. Несолодко йому було. Просиджувати в душній губернаторській канцелярії поруч з двадцятьма дрібними чиновниками, які, між нами кажучи, дерли з прохачів хабарі, а потім їх пропивали, було для цієї чесної і слабосильної людини справжньою мукою. Тому нічого дивного, що він, заробивши трохи грошей, запропонував свої послуги херсонському учбовому відомству. А там сидів народ, як виявилося, завбачливий: до губернатора прийшов запит. Ну – трам-тарарам! Губернатор викликав Гулака до себе, нагадав йому, що він невільний, і позбавив праці в управлінні.

Тоді я ще раз зустрівся з ним, мені жаль стало людини, адже ходив голодний. Відбулася між нами приблизно така розмова:

– Миколо Івановичу, у мене підростають два сини, хлопці здібні, вчаться у гімназії. Проте як вам сказати: великих знань вони звідти не винесуть, а я хотів би їх спрямувати по дипломатичній лінії… Чи не погодились би ви підготувати їх з юриспруденції?

Перший раз за весь час нашого знайомства я помітив, як холодний погляд, яким Гулак відмежовувався від людей, зм'як, очі звільгли, він проказав тихо:

– Вельми вдячний вам…

– То приходьте – тричі на тиждень по вечорах… Тепер я хочу вас дещо спитати. Ваша відповідь не вплине на те, про що ми тільки-но домовились… Чому ви так впираєтеся проти пропозиції Орлова, адже ваше життя могло б піти зовсім інакшим трибом, ви ж іще молодий.

– Ваше превосходительство, – знову схолодніли очі в Гулака, – якщо ви цього самі не розумієте, то я не зможу вам і пояснити, ви ж по той бік бар'єра, разом з Орловим. Подумайте зрештою: чи маю я право плюнути в душу тим, хто мені повірив?

– Пардон, мосьє, пардон… Вони ще на слідстві плюнули вам в обличчя, і нині – я знаю про це краще за вас – Костомаров живе собі з матір'ю в Саратові і працює над історичними монографіями, Куліш у Петербурзі, там уже й Білозерський, тільки ви…

– То що ж ви хочете – щоб усі всіх пообпльовували, хай ні на кому чистого місця не лишиться?.. Та не тільки я – Шевченко муштрується за Уралом і не кається, ні…

– Облиште амбіції, не ставте себе в ряд доморослих пророків! Радищев, Лермонтов скільки напротестувались, їх нема, а імперія стоїть фортецею і буде стояти. Та невже ви повірили, що головою можна мур пробити? Я просто дивуюся: така освічена людина, а поводитесь, як оті загонисті офіцерики з Сенатської площі!

– Я сидів у тому самому казематі, що й Микола Іванович Новиков, знаменитий журналіст Росії, – невже і він нагадує вам загонистого офіцерика?

– Вибачте, – змінив я тон розмови, – я не проти, щоб людина зберігала вірність своїм ідеалам і переконанням. Тільки – з розумом! У межах законів, а як же інакше? Вам відомо про царський подарунок Пушкіну? Коли Пушкін написав вірша «Анчар», у якому недвозначно назвав володарів носіями отрути, наш цар передав для поета через Бенкендорфа тільки що видане «Повне видання законів Російської імперії» у тридцяти двох томах. Щоб знав, у яких рамках вільнодумствувати. А там вироки і Новикову, і Радищеву…

– Розумію… Погроза була виконана – і Пушкіну, і Лермонтову. Наш господар переступив рубікон сором'язливості. Катерина тільки погрожувала письменникам стратою, а Микола вперше в історії повісив поета.

– Так, так, Рилєєва. Та цар тоді не знав, що керівник Північного товариства ще й поет. Потім пошкодував – коли дізнався…

– Жалісливий цар, – зіронізував Гулак, але я пропустив його іронію повз вуха. – Я зрозумів, для чого ведете ви цю розмову. Та не відбирайте, прошу вас, єдиного, що зосталось при мені і з чим я хочу пройти через життя…