Розділ «Четвертий вимір»

Надвечір кінто Гіві привів Миколу Івановича в Сейдабад, допоміг віднайти потрібну адресу.

Тереза

У дверях скрадливо дзеленькнув дзвоник – хтось покрутив його впівоберта і ніби причаївся, затамувавши подих, потім ще раз – учвертьоберта.

Мої театральні колеги сигналили про свій прихід набагато сміливіше, зухваліше, і я зрозуміла, що за дверима стоїть хтось чужий. Причинила двері і не йняла віри: у коридорчику стояв той самий поважний пан в окулярах, на прізвище Гулак, з яким мені випало два роки тому пообідати в кутаїському трактирі – земляк з Полтавщини, гімназійний учитель Микола Іванович. Це було неймовірно: побачити його вдруге аж ніяк не сподівалася. Я ніколи ні з ким не бувала в тривалому зв'язку, тим наче – платонічному, владі мужчин не піддавалася – залишалась завжди в гордій жіночій самотності, щоб жити тільки для своєї Нани, яку народила ще в молодості, мандруючи в театральній трупі Млотковського з Києва через Одесу, Миколаїв – аж до Тифліса.

Мені не вірилося, що прийшов той, якому я за обідом висповідалася про все своє життя – нікому дотоді ще не сповідалася, – бо ж він був самотній, як і я, викликав у мене довір'я ще й тим, що назвав своїми друзями людей, на яких молився народ.

Я весь час пам'ятала ту випадкову зустріч. Тихе прохання Миколи Івановича піти з ним, осамотненим і зневіреним, завжди бриніло в моїх вухах, та хоч не раз брав жаль за ним, я раділа, що не зробила цього – ніколи не знаходила в собі дару доглядати невиліковно хворих.

І ось він: стоїть з опущеними руками перед моїм порогом, називає моє ім'я і не сміє ступити кроку вперед, і я подумала, що сама доля довіряє мені цю людину. Я широко відчинила двері.

Микола Іванович поклав саквояж на підлогу і, схлипнувши, обняв мене. Я вся сховалася в його обіймах, мені стало, як ніколи досі, добре й затишно, і я заново в житті відчула, як моє тіло – груди, лоно, – стало враз полохливим, тремтким, розслабленим солодкою млостю, ніби це мало статися уперше.

Потім я лежала на його руці й думала, що це могло відбутися між нами більше двадцяти років тому, в Києві, коли ми ходили поруч, мали спільних знайомих, а одне одного не знали. Спитала, про що він думає в цю мить.

– Холону від самого лиш припущення, – відказав Ніколо, не здіймаючи важкої голови з моїх грудей, – що якби того дня я не пішов на кутаїський базар купити якогось харчу – не зустрів би тебе ніколи…

То був справді випадок.

Колись для мешканців Кутаїсі театр не був ні новиною, ні особливою подією – шанувальники сценічної штуки мали можливість дивитися вистави грузинської драматичної трупи Георгія Еріставі та українського провінційного театру Григорія Яценка… Що ж, було і загуло, тепер на балаган збігалися!

Посеред базару на хисткому дощаному кону, що тримався на порожніх бочках від капусти, серед гамору, крику, реготу, свисту ми того дня, накостюмовані, під «малоросійщину» і крикливо розмальовані, бо цього вимагав базар, ставили «Москаля-чарівника» Котляревського, я грала Тетяну. На той час ми вже змирилися зі своїм існуванням. Театр Яценка, спроваджений колись із Ставрополя до Тифліса намісником Воронцовим, розпався і отако вмирав на балаганних сценах. Я пристала була до нього під час гастролей Млотковського в Тифлісі – народила тоді Нану. Треба було якось жити, та й вірилося, що театр колись-таки підніметься, мене не полишала мрія – й донині її не позбулася – створити свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію… Я ж могла, можу… Сам Щепкін, якого запрошував Млотковський на роль Чупруна в «Москалеві-чарівнику», хвалив мене!

Перед самим кінцем вистави я помітила зі сцени, як крізь натовп пробирається якийсь пан в окулярах, і мені на мить стало втішно, що не тільки базарна шантрапа втішається нашими муками – цей хоч зрозуміє нас. Пам'ятаю, я підтягнулася і навіть менше стала жестикулювати. Чоловік в окулярах стояв перед самою «рампою» до кінця вистави, обличчя в нього було сумне, бо й радіти знаючій людині, щиро кажучи, не було з чого.

Врешті опустилася завіса, антрепренер пішов із солом'яним брилем по колу, я тут же, перед публікою, витерла фланелькою грим з обличчя і гукнула до антрепренера, як завше, по-українськи: «Голодная, піду обідати в трактир!»

Пробираючись майданом, відчула, що хтось пасе мене очима, оглянулася: за мною квапився, аж підбігав отой пан у окулярах. Я не злякалася, тільки дивно стало: старші за мною не впадали. А він поспішав, спотикався, я зупинилася – а може, людині потрібна якась допомога…

Він підійшов, узяв мене за руку і проказав, ніяковіючи:

– Не гнівайтеся за мою настирливість, землячко, хочу порозмовляти з вами. Я родом з Полтавщини…

– Отакої! – сплеснула я в долоні. – А я киянка… Що ви тут робите? Теж балаганите?

– Ні, вчителюю.