Розділ «Навчи її робити це»

– Ось, натуральний шовк! Новенька. Якраз для твоєї ніжної шкіри.

– Марто, навіщо? Хіба мені зараз до суконь? Я заледве дихаю.

– А ти одягни, ні, ну правда! Я хочу, щоб ти цей вечір провела саме в ній.

Ліза розуміла, що суперечити Марті – зайва трата енергії. Тому повільно підвелася і спробувала пірнути в «нове одіяння».

– Ось дай лише, допоможу! – Марта турботливо розправила на ній «ніжні шовкові шати» і стала навпроти, склавши долоні в замилуванні.

– Господи, як же ти схожа на… неї.

Потім миттю кинулася до своїх потаємних шухлядок і дістала конверт зі знімками, через який Ліза уже мало не втратила розум.

– Ну, ти ж уже роздивлялась її, ну зізнавайся?! – Вона тримала в руках фото тієї самої чорнявої жінки, що була схожа на Лізу.

– Це мама?

– Так. Неймовірно, правда! Мама Єлизавета! У твоїх прийомних батьків померла дитина – та сама Лізонька Смоляр. І вони вибрали тебе не випадково – ти народилася якраз у день її смерті. Вони вірили, що це знак.

– Переназвали-таки… – у Лізи знову заблищали очі, але вона стрималась. Вирішила: досить шмарклі розводити.

– І переназвали. І виходили. Бачиш, яка ти… сильна!

– А як ти шукала мене, Марто?

– То неважливо. Головне, важко шукала. І довго. А знайшла раніше, ніж ти думаєш.

Ліза тримала фотокартку і не могла повірити в те, що сталося. Ніби не з нею. Ніби сниться.

– А оце – мама зі мною, – Марта показала фото з огрядною жінкою.

– Як? Це теж мама? Але ж…

– А як ти хотіла? Спосіб життя. Знімок нечіткий, а ти придивись. Розріз очей – той самий. Десь рік після мого народження вона наче трохи отямилась, майже не пила. Вагу набрала. А тоді баба померла – і полетіло!

– Але ж ти стільки прожила з нею!

– Прожила… Промучилась! Хоча були й приємні моменти. Вона ж, коли не пила, була зо всім іншою людиною. Гуляти мене водила у парк, смачненьким частувала. І про тебе згадувала постійно.