Розділ «Навчи її робити це»

– Не поспішай із третім «або» – на все свій час. У холодильнику є херес. Давай краще охолонемо трохи, тоді розберемось.

Менше за все Ліза хотіла напитися, але стояла, як зомбована, а коли опам’яталася, на столику вже стояла пляшка, перев’язана рожевою стрічкою, і дві пахучі воскові свічки.

– У нас що, свято? – апатично спитала Ліза.

– Аякже! Ти сьогодні нарешті зустрілася з сестрою, хіба цього замало!

– З сестрою… А до того…

– Яка різниця, ким були ми «до того»?! – Марта демонічно зареготала. – Усе довкола – театр, вертеп, абсурд! Життя не має сенсу, невже ти досі цього не зрозуміла? – І вона простягнула Лізі налитий по вінця бокал.

Ліза випила одним махом. Відчула, як її тіло наливається жаром, у голові все кипить, шумить, випаровується…

– Твоя правда, Марто! Ми такі несхожі з тобою, такі різні, і болячка у кожної своя. А все ж… так нерозривно зшиті, що роз’єднати нас не зможе ніхто!

– Ніхто й ніколи, – підтвердила Марта і взяла Лізу за руку.

Ліза відчула, як вона поклала в її долоню щось прохолодне.

– Тримай, тепер це твоє! Це належало тобі з самого початку.

Срібний ланцюжок із двоголовою змією, мокрий і блискучий, знову, як і тоді, «вжалив» Лізу:

– Звідкіля він у тебе?

– Звідтіля…звідки не повертаються.

– Марто, ти мене лякаєш!

– А ти не бійся! Ану ж, надінь його. Вона тебе визнала!

– Я не надіну, доки не розкажеш, яким чином амфісбена пов’язана з твоїм життям?

– То хіба з моїм! Звідкіля вона взялася – невідомо, але мама казала, що їй ще від прабаби цей подарунок дістався. Авторська робота. Ексклюзивна річ. Це як родова коштовність. Єдина, між іншим.

– А на дупі в тебе – родинний герб?

– Ні, божевільна юність.