Розділ «Навчи її робити це»

– Ти здуріла! Це явно перебір, тобі не здається? Може, досить сюрпризів, Марто! Я стомилася, я більше не можу…

– Які сюрпризи, моя золотенька! Ти що?! Сюрпризи ще й не починалися!

– Чому ти мені не зателефонувала? До чого ця анонімність?

– З чого зателефонувати, з рейки? Добрі люди написати есемеску дали. Ти ж знаєш, я тепер без телефону.

– І без серця.

– А хоч би й так! До чого доводить те серце? Кому воно потрібне? Досить того, що ти надто вже «сердешна».

– Ну, і чим цього разу ти мене здивуєш? Останнім часом я вже готова до будь-чого.

– Пішли, щось покажу. Так, невеличка екскурсія, щоб розвіятись. Тільки обіцяй, що не буде істерики.

– Вибач, але цього обіцяти не можу. Ти ж бачиш, я зовсім розклеєна.

– Як знаєш! Однаково рано чи пізно я мала тобі все розповісти. Почну тут, продовжимо вдома. Якщо захочеш…

І Марта повела Лізу плутаними стежками, а Ліза йшла за нею покірно, мимобіжно читаючи випадкові дати та імена, і, коли їй траплялися зовсім невеликі відрізки часу між датами, а до того ж мініатюрні охайненькі могилки, вона на мить зупинялась, і серце її щеміло. Марта помічала це і якось ніби зловтішно мружилась. «Що вона хоче показати мені? – думала Ліза. – Невже її мати тут похована? Саме тут, а не десь у глухій провінції? І, якщо ми йдемо саме туди, вона, певно, все розповість про себе. Усе, до останку. До останньої сльози. А тоді… Що буде тоді? Невже все зміниться на краще? Або навпаки. Може, Марта насправді і є янголом, посланим їй вищими силами, аби змінити її, оголити, відкрити світові справжню Лізу, м’яку у своєму спротиву й сильну в покорі, хай навіть двоїсту, але живу. І, може, це кладовище – теж не випадково. І по-святковому одягнена Марта…» Вони йшли поміж могилами, тихіші за мерців, одна позаду іншої: перша, вперто дивлячись вперед і ніби нічого не помічаючи, друга – дещо розгублено, невпевнено, час від часу ловлячи очима хижий блиск срібного ланцюжка на потилиці першої. Одній нестерпно співали «райські» пташки і сонце сліпило зелені плеса очей, а іншій – боляче пахла цвинтарна трава і пересушувало горло передчуття невідомого, невідворотного.

– Ну то що, батько таки завтра приїде? – раптом, наче опам’ятавшись від глибокого трансу, запитала Марта.

– Може, приїде. А може, й не приїде. З мамою не все так добре насправді. Поживемо – побачимо.

– А кого ти більше любиш, тата чи маму? – лукаво поцікавилася Марта, так, як підступні дорослі іноді запитують у дітей, свідомо ставлячи їх перед важкою дилемою.

– Марто, я що – маленька?! – розсердилася Ліза. – Давай уже дійдемо нарешті, куди треба дійти. Мені й так зле…

– А ти для мене завжди маленькою будеш! – Марта знову розіграла «дорослу». – Навіть якщо ти менша за мене хоча б на… п’ятнадцять хвилин.

– Марто, ми ж народжені в один день, і то неважливо – хвилини, секунди…

– Дорогенька, а скажи-но мені тоді таке: навіщо ти «хазяйнувала» в моїх речах?

– Я ж сказала… той ланцюжок, він просто…

– До чого тут чортів ланцюжок? Я тебе ще раз питаю, що ти хотіла побачити в моїх речах, дурепо!?