Розділ «Навчи її робити це»

– Коли ти пила востаннє? Ти ж нечасто «вживаєш», так?

– Річ не в алкоголі.

– А в чому ж тоді?

– Я не хочу говорити, мені важко.

Максим не став продовжувати тему. Він встав, пройшовся кімнатою, голісінький, як Аполлон, роблячи дивні рухи руками, – розім’явся.

– Хочеш, я зготую тобі сніданок? – запропонував ніжним голосом, так, як це робив її тато, коли вона була школяркою.

Ліза уявила його біля плити, похапцем обмотаного нижче пояса рушником, і шкварчання яєчні, і… відчула, як підступає нудота від однієї лише думки про їжу. Вона категорично-заперечливо похитала головою. Максим усе зрозумів. Ліза захотіла підвестися, але різкий біль налякав її. Величезний синець збоку на стегні, розбитий лікоть, обдерта спина – все нагадало їй про вчорашнє «горнятко кави на півгодинки».

– Ти вчора забилася дуже, аж знепритомніла. Я так злякався! Але, дякувати Богові, зреагувала на мої ляпаси.

– А ще б не зреагувати!

– Та я вже постарався, бо таки був шокований.

– Добити вирішив.

– Лізонько, твоє піке з підвіконня ще довго буде нуртувати мою уяву.

– Я ж умію здивувати. Талант.

– У тихому болоті…

– Хе-хе, а звідки ти взяв «тихе болото»? Хм. Болото, то так. Але, знаєш, не таке вже й тихе. Останнім часом нафта горить.

– Слухай, усе хотів тебе запитати, іще вчора…

– Ну то питай.

– Ти ж не сама живеш, правда?

– Спостережливий. А тепер розкажи, як ти це помітив. Тут же тільки бабський мотлох довкола, та й то здебільшого мій.

– Мотлох, зубні щітки, взуття – то очевидні речі. Але я не про те. Скажи, той срібний ланцюжок на пральній машинці, правда ж, не твій?