Розділ «Навчи її робити це»

– Марто, давай уже збиратися, я спеклася остаточно.

– Та чого ж ти їх так боїшся, врешті-решт!? – Марта кишнула на голуба, пожбурила в нього камінцем, і він неохоче дислокувався до сусіднього покривала.

– Я не боюсь, мені гидко!

Лізі на мить здалося, що вона змерзла – аж до самого серця.

– Ну, пірнемо наостанок! – скомандувала Марта.

Ліза погодилася, і вони побігли до води, здіймаючи бурю піску, як діти. На них сердито озиралися лежачі «пляжники».

Марта в минулому житті була фонтаном. Або вогнем. Але, попри внутрішню стихійність, її охайність вражала. Ще першого дня вона попросила виділити їй невеличку шафу, і всі її нехитрі речі відразу рівненько розмістилися на полиці вгорі. Дещо вона повісила на вішаки. Одягу в Марти було небагато, а більше всяких шкатулочок, мішечків казна з чим, книжок, блокнотів та якихось папок. І дві нижні шухляди, які Ліза залюбки їй звільнила від свого мотлоху, якраз заповнилися Мартиними дрібничками. Але то були недоторканні штучки. Ліза не хотіла нічого в неї випитувати. І в паспорт їй не заглядала. Тим паче не порпалась у речах. Сама здивувалася своїй наївній довірі. Але якось зловила себе на думці, що буде, як Марта коли-небудь захоче піти. Жила ж якось без неї. А тепер, випадково прокидаючись уночі, вона завжди торкається Мартиної спини або плеча – і, впевнившись, що вона поряд, заспокоюється й засинає. З того часу, як вони почали жити удвох, Лізу перестали лякати аноніми. А може, ніхто й не лякав її? Може, то були лише збіги? І якби в її житті не з’явилася Марта, вона б потрапила до психлікарні.

Їхні спільні дні були схожими на кадри кінострічки. Ось виходить із лазнички задоволена, як левиця, Марта, і теплі краплини стікають вниз її бронзовою шкірою. Але чорні босоніжки на непристойно високих підборах натякають на те, що левиця не проти погратися. Вона любить ходити голою і навіть увечері не дивиться, чи закрите гардинами вікно. Їй байдуже. Під впливом вологи її волосся стає геть кучерявим. Ліза сидить на розкладеному дивані, обіпершись спиною об стіну, тримає тарілку з полуницями. Марта підходить, сідає поряд і… в її руках раптом з’являються китайські палички.

– Марто, ти збоченка!

– Витончена збоченка! – каже Марта, стискаючи паличками соковиту полуницю.

Підносить собі до губ, облизує. Потім пропонує Лізі. Але Ліза вже звикла до таких ігор. Вона намагається вихопити полуницю, щоб з’їсти, а Марта не дає – дражниться. Врешті, коли Ліза таки затискає зубами напіврозчавлену ягоду, червоні цівки біжать її підборіддям і скрапують за пазуху. Марта заводиться, не витримує й одним порухом зриває з Лізи легенького халатика, починає злизувати сік із ніжних, збуджених груденят, хай не надто пишних, але чутливих.

– Марто, що ти робиш зі мною… Зупинись, Ма… – Ліза захлинається гарячими хвилями задоволення, що підступають звідусюди, душать хаотичні зародки слів, зривають дихання, обпікають губи і напружені, ніби перед вибухом, темні пуп’янки на грудях… Раптом жар охоплює її всю, концентруючись поміж стегнами, оскаженіла Марта лиже, кусає, смакує її збуджене тіло, і Ліза вже не може більше стримуватись… – Зупини-и-и-ись… я прошу тебе… Марта невблаганна. Вона зривається з місця, знаходить пасок на стільці, швидкими рухами намагається зв’язати Лізі руки:

– Мовчи, мовчи, моя солодкаво-солоненька Лізонько!

Вона боляче натискає коліном Лізі між ніг, і Ліза, вигинаючись, уже не стогне, а дико, по-чаїному, верещить – чи то від болю, чи від нелюдської насолоди.

– Мовчи, сучко! Заткнись, моя хороша! – Марта стає схожа на розбурханого дракона, дихає жаром, давить, нависає над Лізою, ляскає її по щоках і цілує, а потім знову періщить ляпаси. Тільки лакована шкіра її босоніжок хижо виблискує…

– Ма-а-арточко, Ма-а-аррррррррто-о… Я більше не мо…

– Я зараз рота тобі скотчем заклею, шалаво!

Марта, глибоко дихаючи, пірнає у її розквітлі принади, язиком розгортає шовкові складочки, поринає у маленькі ритмічні вибухи запаморочливого кайфу. Ліза плаче, здригаючись, і щасливі сльози гаснуть у червоному розмаїтті покривала. Марта, розігнавшись, раптом зупиняється… Їй подобається чути благання. Такими зупинками вона вкрай виснажує Лізу. Але замість того, щоб продовжити, довести все до заключного солодкого моменту, вона встає й однією ногою наступає Лізі на живіт:

– Ну що, стерво, хочеш мужика?

– Не хочу… – ледве озивається знесилена Ліза.