Розділ «Земля Повість»

Зітхнула…

По якійсь хвилині, під час якої гладила заєдно рукою грядки сюди й назад, почала знов:

– Але коли діждуся вже того? Тепер прийде знов хіба аж восени, може, дістане урльоп по маневрах, а як ні, то аж на Різдво… На Святу неділю хоче тато до нього йти.

– Чого? – спитав Сава і глянув на неї похмуро, скоса.

– Так! Аби тішився!

– Аби тішився! – повторив Сава глумливо і більше до себе. Голосніше додав: – Він дасть йому, певно, і грошей, а ви пішлете йому печену курку?

Вона глипнула на нього.

– А тобі жаль за тим? Дякуй Богу, що ти дома зимну мамалиґу їси! Доста йому того, що він із хати пішов! Чекай, прийде ще й на тебе черга, то й ти переситишся тим добром, що він!

– А сього ви хотіли б якнайскорше діждатися, не правда? – спитав він, і його позір, що вічно немов гойдався, повис на ній. Здавалося, він сам розірвав гать, що здержувала досі наплив слів.

– Мой, мой, мой! – кликнула вона і збила руками. – Дивися, що він мені співає! А врешті, ти гадаєш, для тебе було би зле, якби ти пішов? Га? Михайло каже, що не одного навчишся там. Тяжко там, каже, в одно гаруй, не знай ні себе, ні землі своєї! Про тата та маму забувай, а науку їх пам'ятай, але вчишся та світу видиш! Для Сави було би добре в жовнірах, казав, його чорна п'явка відпала би там від нього!

Сава дивився через хвильку мовчки на неї; його очі збільшіли у холоднім, страшнім полиску й набрали виразу, що не мав нічого спільного з його ніжними, дитинячими чертами. Ледве що можна б було як-так означити. Щось незглибимого розігралося в тих очах, мов вічна, нерозв'язана гадка, на яку він сам не знав би відповісти.

– Він се казав? – спитав.

– Аякже! Він видить, як вона тягне тебе в нещастя, як тобі яма отвирається. «При війську, – каже, – покинула б вона його, як пропасниця!»

– Най він на себе дивиться, а до мене най не мішається! – відповів хлопець неприязно. В його груді мов грім закрався, так дзвенів його голос. – Я не дивлюся в той бік, де він парубочить! Я не дивлюся, з ким він любиться!

– Він не має жодної, то й не маєш чим журитися! Він хлопець чемний, і кождий ґазда в селі дав би за нього із щирої душі свою доньку!

– Гай, гай! Будемо видіти, що він вам за чічку додому приведе! Ви перші будете собі з люті кулаки гризти!

– Будемо видіти!

– Будемо видіти!

– Коби ти таку вибрав, яку він собі вибере! Я б насліпо тебе перехрестила! Та коби він мені вже дома! Але я тобі кажу, бо хто оце тобі скаже, як не я! Чужі не скажуть тобі, що й тато не раз казав: «Як не кинеш Рахіру, то не дістанеш ані грудки землі»! Оце я тобі кажу! А що ти варт без землі? Га? Та й як ти гадаєш, небоже? Ми тяжко працювали, заки доробилися сеї землі. Твій тато небагато взяв за мною, решту ми самі доробилися. З рання до вечора тягли, мов у плузі. Ледве що настала Свята неділенька, що руки опустилися на спочинок, уже знов треба було запрягатися до плуга. Ми робили коло залізниці під лісом. Місця, якими вона біжить, були багнисті, і їх треба було висушувати й нову землю навозити. Гай, гай! що ти знаєш, сарако, як я вас вигодувала! Ти гадаєш, я прохолодила собі коли губи краплею молока? Чи я з'їла коли яєчка? Чи виділа коли кришку м'яса? Вороги мої най би завсіди такі ситі були, як я була сита і твій тато в той чорний час. Молоко я продавала, клала крейцарик до крейцарика, і продавала яєчка, і прятала крейцарики, і воно тривало якийсь час, заки ми оцього доробилися, що маємо. Якби оця земля могла говорити, то вона б тобі розказала, скільки нашого поту вона заважила. Мої крижі пірвалися, бо я день у день тачками возила глину, а твого тата сам Бог урятував, що не потонув там у багнах, в яких бабрався день і ніч, вичерпуючи його ненастанно. І десять разів на днину бігала я додому та дозирала за вами й за хатою, лише Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарика ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні! А тепер, коли нам Бог допоміг доробитися оцеї землі, в яку ми втопили свої роки, свої дні і кровцю свою, коли ми тішилися, що вона перейде у руки наших дітей, і вони як святу ікону рано й увечері цілуватимуть, тепер мало б таке чортище, як Рахіра, топтати ту землю і годуватися нею?.. Рахіра мала б годуватися кривавою працею твоєї мамки і твойого тата?.. Ади, видиш мої руки? – сказала, піднявши дико свої худі, як патики, руки. – Які вже слабі та недужі; але оцими руками задавила б я її на місці, якби вона поважилася ступити на ту землю. Пам'ятай – ніколи.

Її очі набрали такого ненависного, завзятого виразу, що її звичайно ніжне й лагідне лице на хвилю відражаюче споганіло. Одначе в тій хвилі виступила велика подібність між матір'ю і сином і зілляла їх неначе в одно єство.