Розділ «Земля Повість»

– За нами! – прошелестіло листям.

– За нами…

А відтак потягли, мов морем, незлічимі шелестячі голоси понад лани:

– За нами…

Опісля умовкло, неначе на місці закам'яніло…

Другого дня зранку вернули інфантеристи напівзамерзлі з повідморожуваними лицями, вухами й руками назад до касарні, а генерал прийняв мельдунок, що ним проектовані намети показалися нездатними проти студені й що кількох інфантеристів, сильно перестуджених, відіслано до шпиталю.

X

– Ти правду казала, Рахіро, біганина не має кінця! – говорив Сава глумливо до дівчини, що несла пляшку з горівкою із корчми, де стрінулася з хлопцем, що купував там пачку, і тепер вертала разом з ним додому. – Аби ти казала, що просидить дома одну неділю, то й то ні! Скоро лише по півночі, старий зривається та й топче вже землю до нього!

– Видиш! Не казала я? Я се відразу знала! – відказала дівчина з енергічною певністю. – Дивися лише, скільки грошей вивандровує за ним! Тепер ви збили трохи хліба! Дивися лише, що за ті гроші закупиться! І скажи мені відтак, чи й ти обібрав що з тих грошей?

Не відповів нічого. Знав, що його батько спродав вже половину змолоченого збіжжя, але він боявся сказати се Рахірі. Вона силувала чоловіка зараз до чогось… а він не мав настільки відваги, аби виступати проти батька. Чи мав жадати для себе грошей? Сього не робив досі ще ні Михайло, ні він; старі самі розпоряджали грішми, та в нього й не було до того ніякої причини до жадання. Але вона б ще присилувала його до того, та й таки її правда.

– Чи він прийде на Великдень додому? – спитала.

– Може, як дістане урльоп! Старі аж гинуть за ним!

– А ти?

– Я? А мені що до того? Про мене, най прийде! Врешті я хотів би видіти, чи він усе ще такий боягуз і боїться стрільби. Він страшно боязливий, Рахіро, ну… – відтак урвав раптом і замовк.

– А стара все так дуже плаче?

– Правда! Я мушу десять разів на день слухати, що з ним потягло з хати й «сонце», і все «добро». До того всього вона тепер люта, що він там звикає. Вона була би хотіла, аби він і досі за нею заводив та плакав, тим часом він уже звик. Зразу так банував, що хотів утікати. Тато се сказав мені. Вона нічого про се не знає. Через те й розпочалася була біганина до нього. Щотижня, щотижня, кажу тобі! Тато потішав та, мов камінь, пересиджував на толоці, де жовніри егзецирувалися, щоб він тата видів, аби не банував і аби йому легше було. Ти чула таке? І не сором йому? А дурний тато сидів. Люди, що його десь виділи, як він сидів, певно, гадали, що він одурів, а він сидів, аби хлопчисько мав його перед очима та аби не банував так дуже.

– З ним, певно, й не один клуночок повандрував! – додала вона.

– Розуміється! Стара гадає, що при війську не дають нічого їсти!

– Ти, – сказала Рахіра по хвилині бистрого намислу, – як довго він ще там буде?

– Мені здається, ще півтора року. Але я не знаю напевно!