Розділ «Земля Повість»

Тарах – другий раз. А по тому:

«Мені все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав порядок…»

Що я мав казати?

При війську не вільно відповідати. Ані писнути… ані рота не вільно створити, ще гірше потім. Він ще багато говорив, а потім: «Марш!»

Я пішов.

Тоді було мені так, якби мене гадина в серце вкусила. А дома я ані пив, ані гуляв, ані калачів не їв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що мені здавалося, що ходжу по коліна в сльозах. Бідні сестри вилетіли проти мене, як мокрі птахи, а бідний темний батько плакав гірко…

«Дотепер бодай вона тебе виділа, – говорив, – а тепер навіть вона тебе не вилить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч…»

І на все те мав я лиш два дні, та й за ті…»

Він урвав і не міг із жалю говорити.

– Та й тому кажу я, тату… – тягнув дальше хлопець і також не докінчив.

– Візьміть мене з собою звідси, тату! – вирвалося знов, як переділе, болісно з грудей хлопця. – Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть що хочете, нехай мене пустять!

Старий дивився на сина.

– Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! – сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.

Син витріщився на нього.

– Аякже! Я виджу!

Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.[112]

Син злякався.

– Тату!

– Я йду вже, синку!

– Та як же? Сидіть іще!