Розділ «Людина Повість з жіночого життя»

Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, «лови». А нині… нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило усе рішитись.

Ірина усіла до фортеп’яна і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп’ян, дивився на неї.

– Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! – обізвався нараз.

– Гадаєте? – замітила вона привітно.

– Так. О, панна Олена – пречудна особа!.. Чий се фортеп’ян? – спитав трохи згодом.

– Олени…

По його лиці промайнула немов блискавка, і він знов звернувся до Олени.

Нетерпеливо дожидала молода жінка від’їзду гостей, особливо ж Фельса. «Коли б лише не освідчився», – думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці «Wie Gertrud ihre Kinder lehrt»[45] і що хоче ще лише J. J. Rousseau «Emile»[46] переглянути. Його мати, худа, костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Удовиця була гарна, – він самий ще молодий. Однак удовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя у дім… Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні…

Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна і заглянула в нього.

– Яка знов нині чудова ніч, – завважила стиха напів до себе, напів до нього.

– Гм?.. Що?..

– Настала знов чудова ніч, – повторила знов півголосом.

– Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?

– Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?

– Не знаю. В тій хвилі відчуваю що іншого.

Голос його звучав м’яко. Вона споглянула на нього і перелякалась. Його лице було бліде геть аж до густого волосся, начеб уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем. Її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрижала, – пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшло від нього на неї, і вона задержалась.

– Олено!

– Що ж?

– Я не знаю. Я…

– І я не знаю… – вона усміхнулась на силу.