TextBook Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам’я…
. . . .Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь отворене вікно долітав з саду спів солов’я. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і усе, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні… Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач…
. . . .– Не плач, Іринко!
– Я не плачу…
– Плачеш…
– Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію!
– Мені серце пукає[47], я не можу…
І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
– Іринко!
– Завернись, Олено!..
– Пощо? Се не мало б цілі…
– О Боже, Боже, Боже!
– І що ж на тім, Іринко? – прошепотіла скоро Олена. – І я, і ти, усі дістанемо пристановище…
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
– Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.
– В тім нема для мене нічого потішаючого…
– Що ж хочеш? Я сповнила своє «завдання». Чи ж ні?
– Дійсно!
– Чи ж маю тепер плакати?
Ірина не відповідала.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Людина (збірник)» автора Кобилянська О.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Людина Повість з жіночого життя“ на сторінці 28. Приємного читання.