Розділ четвертий

Гарного респонса уклав Яковлєв, Сірків земляк. Вельми грамотний чоловік, усі науки пройшов у колегії київській. Спом’янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому вірно служив, і з Євангелія списав про благого чоловіка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудраційний, читцеві легко заблукати в словесних хідниках та закомірках, чужоземними словами вони мовби примастили ярість та підсолодили правду.

Так писали у відповідь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкі, як гирі, колючі, як стріли, кинути не з-за куща, а прямо, відкрито.

– Порви це послання, – мовив, підвівшись з фотеля. – Понакручував ти, як цап на чужому городі. Напишемо інако. По-нашому, по-простому.

Яковлєв знизав плечима, почухав за вухом пером.

– Quae scripsi – scripsi[5]. Скажи своє – я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю ніч над ним прів. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.

– Гаразд, – махнув правицею Сірко. – Бути по-твоєму. Пиши отак…

Він говорив повільно, його ліва брова здригалася, глибокі зморшки пролягли на чолі, наче борозни на схилі горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надійно, й мурування виходило міцне.

Яковлєв поставив велике закрутисте «P. S.», нижче якого на папір лягли рівні, написані розмашистим, із закарлючками і викрутасами почерком рядки.

«Поглянь і розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то є щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуєш за голови й душі християнські, що лишилися під твоїм рейментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуєш дорогоцінними душами християнськими? Певно, за таку ціну ніхто не докуплявся її ні в кого. І чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть під твоїм рейментом, а як людей не стане, не стане і їхньої до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пізнати, що виросте з тієї твоєї з басурманами дружби, то ми тобі нагадаємо й скажемо: тільки погибель тобі й вітчизни нашої крайнє спустошення, бо відаємо добре, що ти, догоджаючи своїй непостійній вдачі, скоро свою приязнь до басурманів одміниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуєш їх вельми, сам же від гніву втечеш туди, куди доля кине, а вітчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз’ятреним, на цілковитий розор і запустіння, котрого не дай Боже. Оте хитророзумство твоє й незгода з нами є початком і привісником лиха вітчизні, котре нехай би на тобі самому окошилося!

Вашмости мосцепану незичливії приятелі Іван Сірко отаман кошовий Війська Запорозького з отаманами і всім старшим та меншим товариством».

Додиктував і подумав безрадісно: «От і все. Лишилися проти ворога самі. Та ліпше, – зринула інша думка, – мати попереду певного ворога, ніж позаду непевного друга».