Розділ третій

– Поклади ножа… а то поріжешся, – мовив. – Буде вава.

Симеон скажено крутнув чорними зіницями очей.

– І не витріщайся… Ну, заріжеш мене, а далі що? Хто за тебе заступиться? Хто тобі краму на штани дасть?

Симеон неохоче поклав на лаву ножа.

– А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, – казав далі, зітхнувши. – Та посли розлузають тебе, як плюсклого горіха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоїх повістях, а посли впіймають за хвіст на третьому слові. Ось послухай, які висвідчення привезли вони…

Сірко стелив мову неквапливо й важко, і під вагою його слів Симеонові плечі опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, і царевич похилився до стіни. Тільки кошовий і мав над ним владу, тільки він і вмів погамувати його гнів. Але по хвилі оскаженів знову, куснув кулак, очі його стали як дві жарини:

– Про що дізнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшці листа, й він сам пришле по мене…

Царевич почервонів – але вже не з гніву. Сталося так, що він мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сірко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцім кошовий нічого не знає й приймає його за царевича зі щирою вірою. Так було на людях; залишившись наодинці, вони цієї гри не продовжували, хоч і не зачіпали в розмовах Симеонового минулого. Сіркові те було неважко – розколупати Симеона до найменшого зернятка душі, іноді й кортіло розпитати в парубка про його минуле, про всі злигодні, одначе не дозволяв собі того. Тоді б вони стали маленькими змовниками, мовби крадіями, він би споганив свій великий замисел і споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, і не більше. Донині він навіть не дозволяв собі подивитися в його очі значуще, промовисто – мовляв, знаю, хто ти є; те знання тримали обоє в найглибшій глибині і не випускали нагору. Тепер Симеон порушував німу умову гри, але Сірко тільки рукою махнув:

– Вже прислав. З путами. А листа цареві напиши, ми одішлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипів панічно, шаленів, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманів спокій, як весняні хвилі об морений корч. Врешті безсило опустився на фотель і тільки сопів та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звірик. Зненацька Сіркові стислося з жалю серце, й він подумав, що нічого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого заміру, своєї хворобливої думки, й нічого, зрештою, з того не вийде, нічого для себе не здобуде; чимало ж бо отаких самозваних царів та царків уже скінчили своє життя на пласі. Й що його підбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча віра, власні хворобливі марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрія – щасливим не будеш. Звів на царевича-бранця очі й сказав:

– А може, тікай звідси, Симеоне. Посли поїдуть – і втікай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблід чи то од гніву, чи то од страху.

– Хочеш позбутися мене, отамане!

– Шкодую тебе.

– Не шкодуй: мені Бог показав мою путь.

– Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним і з собою також.

– Я вже радився, – і зблиснув очима.

– Ну, тоді…– Сірко підвівся. – Поводься хоч, як належить царевичу.

Він розумів, що Симеон втомився від довгого ждання, невизначеності, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотів. Нащо вселяти зайву надію, коли сам не знає, чим усе скінчиться.

Покликав козаків і вийшов з келії. В обличчя дихнуло свіжістю. І все – ясний день, білі хмари, що насували зі сходу, поодинокі холодні сніжинки ніби висвітлили щось у душі, одділили од чогось в’язкого та клейкого чисту і правдиву думку. Ніколи раніше не крутійствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пірнув у колючі нетрі дипломатій та підмов, якими оступали його все життя. Коли б то ці дипломатії принесли користь.