Розділ «Частина третя»

– Що ти мав за справу… що ти мав за рацію на життя Дзвінчука Штефана й на його дім находити?… Чи тебе хто намовив до того…

Олекса згірдно поглянув на священнослужителя, що мішається не в свою справу. Міг би не відповідати зовсім, але з ґречності до сану відповів твердо:

– Ци намовлєв, ци ні, а така мені смерк прийшла.

Піп і ще щось хотів питатися з судового порядку, але дяк смикнув його за реверенду. Це був старий гуцул з потомственої сім'ї одвічних дяків.

– Занехайте тото, отче! – досить голосно сказав він. – Ви би краще, що належит до крискенцької душі…

Піп схаменувся. Справді, личило би більше виступити в своїй власній ролі. Тому спокійнішим уже голосом, ніби урядово, запитав:

– Потребуєш сповіді й прагнеш прийняти найсвятіший сакрамент?…

Довбуш Олекса промовив отакі слова:

– Сповідав-смиси й законював-смиси в той чєс, у котрий поступав-сми на цесу дорогу. Бирше не потрібую.[76]

Сильно сказав оце Олекса Довбуш. Відступився в страху попик. Уперше в житті чув він такі слова. Який же сміливий справді сей Довбуш, коли йде в таку путь і сам, без Бога.

І всяке хотіло чогось від цієї сили. Он якась вертлява фігурка виховзнулася з товпи.

– Пане ватажку… пане ватажку, – і норовила так, щоби мало хто чув. – А ци не сказали би ви, де ваші скарби? Чомунь мают пусто-дурно в землі гнити? Може-бесте, сказали, а де… В котрім місці… А я би за вашу душу пацєр змовив…

І тремтіла дрібненька душа. Насмілився, аж вухом нахилився над самі вуста Довбуша, але уста ті були замкнені.

…Перед очима Довбуша проповзли ті ночі темні, коли, ховаючися від усіх, прокрадаючися, ішов до відлюдних, самому йому відомих печер, відсував якісь плити і клав там заповідні бордюжки… Навіщо так робив? Не знав… Усі так роблять…

Життя здавалося довгим-довгим. Ще тисячу разів прийдеш сюди здоровий, сильний і забереш. А життя от перервалося несподівано. Виходить, рабував, і клав, і в пам'яті держав усього лиш по те, щоби передати оцій миршавій фігурці… Не варт.

А той нетерпеливився, а той тремтів… і ждав… і шепотів, шепотів:

– Так де?… Скажіть… я піду… я знаю…

– У Чорногорі в полонинах. А де – Бог знає та я. Земля з того скористає, не люди.

І твердо так, чеканно це сказав – і то були останні його слова на землі. Повернув голову й замовк, не хотів більше ні на що відповідати.

Почувся кінський тупіт. То скакав пан Колендовський.