Розділ «Частина третя»

Важко дише Олекса – а ще не рветься дихання, ще могутнє серце, мов сонце, посилає рештки крові по всіх жилочках і жадібно питає: «Чому так мало? Чому так мало, коли завжди було так багато? Дайте мені крові, бо прагнуть, просять, вимагають її від мене всі члени тіла, кричачи, що холодно їм, мерзнуть вони й відмирають…»

А довкола стоїть космацька громада. Не всі, ой, не всі раді, що Довбуш вмирає – а мовчать усі.

Знайшовся хтось. Аж сам утішився із своєї відваги. Гукнув:

– Оле! Ци будеш стрілєти, ци не?

З-під хворосту нема відповіді. Це ще більше лякає громаду, й відступає вона, мов під гіпнозом направленого дула рушниці.

Та вже підійшов оце Дмитро Куриляк, бідняк. Йому однаково.

– Шо ж ви, ґазди! Може, чоловік помочі потрібує. Може, шє житє си врєтує.

І підійшов до ватажка, нахилився:

– Браччику, Оле… Може би, тобі… може-бес, шо потрібував?

– Нічо мені не тра, – почувся голос з-під хворосту. Поволі й обережно почав Куриляк скидати галуззя.

– Не бійтеси, люде, зброї нема.

Тоді почали присуватися ближче, але не зразу. І Дзвінчук тут, у товпі… Лице його перестрашене. Оглядається весь час, ніби жде, що от хтось ударить ззаду – «а оце тобі за Довбуша…»

Єгомость вертяться. Щось їх там нуртує усередині. Підійшли до Дзвінчука, шепочуть:

– Ти би спитав, чому він на тебе находив… Може, його хто намовляв… У суді так завжди питають… Це для суду…

Але Дзвінчук нізащо в світі не підійшов би до Довбуша. Міг вважати все це комедією, що ото Довбуш вдає обезсиленого, власне, для того, аби Штефан наблизився. А підійти – ого! Штефан знає, що Олекса на ведмедя сам ходив.

Куриляк поскидав хворост. Довбуш лежав на боці, під ним велика калюжа крові. Показалося бліде лице отамана. Воно було звернене вбік, де стояли люди.

Повів очима по громаді – і загорілися ті очі останнім блиском, мов кажучи: не боюся я вас, а от ви мене боїтеся.

Відшукав той погляд Дзвінчука у товпі й придавив його до землі. Не міг того винести ІІІтефан і сховався за людей.

Єгомостя свердлували судові запити. Їх мав би задавати Дзвінчук, але що ж, коли він не хоче. Батюшка й сам боїться, але… занадто вже цікаво йому. Щоб там, у Станіславі, сказали, от хто знає усі правила.

Перехрестився він бистро кілька разів і бочком, бочком підійшов до Олекси.