Розділ «Частина друга»

– Ано-ко вийгіт, ґаздо, на мінуту.

– Ти, Оле?…

– Я…

– Зара…

Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.

– Гайдуки брали до двору гєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…

– Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?

– Ні, не казали.

Олекса зітхнув із полегшенням. Значить, погроза мала свій скуток.

– Ho, a ти єк, Оле?

– Та й що? Маю п'єтнацік леґінів під собов, – хвастонув Олекса. – Нароб'ю такого, що всім дивно буде.

Осташук покивав одобряюче головою.

– Ає, ає… То би добре – попуджєти панів трохє. Най би си варували.

Осташук пішов дати знати Єлені.

Вона прибігла задихавшися й кинулася на шию Олексі. Він її пестив і говорив ласкаві слова. Тепер тільки вповні відчув, яке щастя кинув собі під ноги. Оце би зараз пішов додому… там затишно так, любо… Олексик малий.

– Питавси за мнов?

– Ає… питаєтси… «А де гєдя?» А я все кажу: скоро прийде… скоро прийде…

Щеміло серце, думаючи, що не скоро цес гєдя прийде… А може ще так трафитиси, що приведут…

Якби ще не той піп проклятий, то, може би, нічого й не було. А то наговорив-наговорив, запаморочив голову, а сам… У, песєчя душа попівська! Чув гнів до недавнього свого божества. Це якби так попав зараз у руки – набив би по обох боках обухом добре, аби знав, єк єзиком бовтати.

Н-но… Шо си стало, то стало. Тепер уже не чєс мінєти. Може, й піп тут не винен, бо він же економа на мою жінку не посилав… Однако я би вбив того економа й мусив би йти в опришки.