Розділ «Частина перша»

– Дай дзеру.

– Там, у бербениці, бери.

– Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ще дійницю полагодити.

– Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.

– А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.

За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, ґрунями, впала в звори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбанку й охотно слухає мелодію пальної зброї. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають – це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.

А над усім – трембіта. Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.

В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує ватра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось висякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, виспівуючи собі потихеньку:

Пішли вівці в полонину,

Лиш єгнєта бліют.

А шо наші вівчєрики

В полонинці гіют?

Ой я знаю, моя мамко,

А шо вони гіют.

Они сигє при ватерці,

Білі ніжки гріют.

Ой я знаю, моя мамко,

Шо раненько встают

Та білими волічками

Ніжки обвивают.