Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

Сулейман згадав останні слова молитви, що пролунали під склепінням мечеті під час урочистої служби на честь його сходження на престол:

– Нехай буде прихильним милостивий і милосердний Аллах до султана султанів, до правителя правителів, до тіні Аллаха на землі, до господаря двох світів, до володаря Акденіз[24] і Караденіз[25] – до султана Сулеймана-Хана, сина султана Селіма-Хана!

Його ім’я було згадано в молитві, він став всенародно визнаним султаном. Більше того, названий главою ісламу – тінню всемогутнього Аллаха на землі! Обтяжена настільки величезною владою людина відрізняється від простого смертного, як озброєний до зубів від беззбройного. Над султаном – саме лише небо, на ньому лише Аллах. Аллах у всьому присутній, але всі повеління виходять від його тіні на землі – від султана.

Тіло Сулеймана пронизав справжній переляк. Він згадав відвідування гробниці святого воїна Аюба: тут сивобородий старець, одягнений як жебрак, вручив володареві правовірних короткий кривий клинок дамаської сталі зі срібним руків’ям, всіяним дорогоцінними каменями. Старець був главою дервішського ордену Мавлані – святого братства, що підтримувало Османів від самого початку їхнього правління. Клинок же був Мечем Дому Османів! Одного разу взявши в руки цю символічну зброю, її в жодному разі не можна впустити…

Як високо піднісся він над іншими людьми!!! Став проводирем народу, сформованого розумом, волею й доблестю його предків. І, до речі, главою яничарів, серед яких не мав жодного друга! Сулейман одразу пригадав, як очолив війська, щоб взяти участь у похоронній процесії свого батька, а після поховання вимовив ритуальну фразу:

– Нехай побудують гробницю разом з мечеттю. При мечеті повинні бути лікарня для тих, хто нездужає, і притулок для прочан.

Потім додав від себе:

– І нехай буде побудована школа.

Раптово його охопило гірке почуття самотності й гостре бажання обійняти свою Гюльбехар, покрити поцілунками її гаряче тіло…

Однак що розуміє Махідевран у правлінні імперією?!

Побачити б обожнюваних синів…

Але це всього лише малі діти – вони йому не помічники!

А може, як у далекому дитинстві, прибігти до матері, не соромлячись заридати, зарившись у складки її просторого плаття?..

Теж не годиться.

Або все-таки побенкетувати з Ібрагімом, відвести душу, як у старі добрі часи намісництва в Манісі?

Знову не те!!!

Ні, не варто зараз навіть думати про подібні речі.

Сулейман відчував розгубленість і легкий переляк перед тягарем проблем, що звалилися на нього. Нікому не довіряючи таємних помислів, молодий правитель вирішив реформувати армію, а закон зробити найпершим із чотирьох життєво важливих принципів. Він буде володарювати в Османській імперії, керуючись новими правилами, і влада над спадщиною предків не буде втрачена! Зрештою, основоположний обов’язок правителя – годувати й утримувати сотні тисяч своїх вірнопідданих…

Маючи двадцять шість років, Сулейман у всій повноті відчув тягар великого владики. Але нічого, він поведе свій народ у Європу! Окрилений новим розумінням власної ролі в історії (хоча й внутрішньо побоюючись грандіозності завдань, які належало вирішити), молодий султан радів тому, що в перші (найважчі!) місяці правління ніхто не запідозрив його щиросердих метань, а отже і слабкості. У вухах бриніли слова Ібрагіма, які перегукувалися з його власними помислами: «Одна людина – одна ціль».

Втім, подумки Сулейман додавав нове – своє власне правило: «Мій народ – моя родина!»