Розділ «Погоня»

Я звернув до лісу. Зліз з коня й повів його в поводі. Через кущі, попід віття, попід хвилю дощу. Щоправда, дощ хлюпнув, прошумів і стих. Й знову вилупилося сонце, воно зависло, неначе ремезове гніздо, ліс парував, кльокали по папороті важкі краплі, перлами зблискували на листі, теплий курів туман, галасувало лісове птаство. Ліс втечі й погоні жив своїм життям, ворон на вершечку сухого дуба оправляв дзьобом мокре пір’я, гадюки сплелися в клубок біля дубового пнища, куниця пробігла галявиною, а за нею низочка малих куниченят. Світлі галявини і сутінні долини, я – мокрий по пояс, кінь – по черево, ми брели навмання, тримався напрямку по сонцю й оглядався стривожено – за мною тягнувся мокрий слід. Упала під ноги стежка-протопт, а потім одразу кілька – то розбігалися, то спліталися, неначе жили на натрудженій руці – пробиті коровами, яких ганяють на лісове пасовисько, отже, десь недалеко село, туди зась, там вже може бути погоня, знову пірнув у мокрі ліщинові хащі. Вийшов на сінокіс, сів на коня й пустив його через молоді отави, ще видно сліди покосів та колії від жердин, якими стягують копиці до стожарень, і старі, перетрухлі стожарні, де трава вже перетліла й перетрухла і слугує тільки гніздів’ям для зміїв, а за рік-два й зовсім щезне, стане землею, по таких місцях, стожарищах, росте трава буйна, рутв’яна, впивається соками своїх близьких і далеких родичів – гірка сутність життя. Лугові чайки зняли крик, видавали мене. З верболозового острова посеред лугу спостерігав, як попід лісом, низько згинаючись у сідлах, промчало з десяток вершників – погоня, перечекав, доки вона сховалася в лісі, й рушив далі. І ще раз з узлісся спостерігав вершника на могилі серед пастівника, він крутився на коні, розглядався на всі боки. Кінь під ним танцював і зривався на дибки. Я в’язав до пояса шаблю – чужа шабля, вона, здавалося, не хотіла прилягати до мого боку, – рукавом утирав піт з обличчя.

Заночував під стогом, багаття не розкладав, під ранок мене навідав рудий пес, зупинився за кілька кроків, понюхав повітря, нічого не винюхав, побіг, кінь добре напасся, зітхав утробою, я витер віхтем сіна вологу від роси хребтину й поїхав. За добу втечі відвихнувся добряче вбік і тепер правував на схід, аби виїхати до Дніпра. Дніпро переплив на світанні, з польського берега мене помітили, але запізно, стрілили тричі, – не влучили. Пощастило, що варти на цьому боці не було. Тепер їхав направці до Трубежу.

Опівдні під’їхав до невеличкої чи то річечки чи то канави, яка текла посеред лугу, спробував перескочити, але кінь не пішов. Спрямував його у воду, кінь обережно вступив передніми ногами, далі – задніми й несподівано шурхнув униз, вода сягнула мені трохи не до пояса, кінь рвонувся, рвонувся ще раз і злякано захріп, осів ще глибше. Я сковзнув з нього просто в воду, й вона аж опекла мене, така була холодна, виметнувся на берег і потягнув за гнуздечку, кінь напружився, витягнув шию, і – ні руш. Я ще довго тягнув його за гнуздечку, але він глибоко застряв у глеї, ще й перегородив собою річечку, яка плинула в одрубистих берегах. Доводилось рятувати коня, я рубав шаблею лозу й підсовував коневі під черево, збирав на стоговищах старе сіно й також стоптував його під коня, але коли він починав борсатися, все те кудись дівалося, і я знову рубав лозу й голяка бабрався у воді, а вона обпікала, судомила – десь поблизу били студені джерела. Увесь у глеюці, болоті, я вже геть обезнадіявся, одначе коли знову потягнув за гнуздечку, кінь басонув передніми ногами, подався вперед, а ще кількома скоками, розбризкуючи каламутну воду, вирвався на берег. Він водив боками, тремтів і стояв склячений, опустивши голову. Я витирав пучками трави його прогнуту спину (не молодий) і пожалів конячину, йому б розвозити клунки з борошном, пастися на вигоні, я ж загнав його трохи не до запалу, копита в нього порозбивані (їх би обрізати, залити розтопленим салом), спина стерта, грива в ковтюхах.

Укрив коня своїм лапсардаком, а сам повалився в траву.

Я безмірно втомився. І думав про те, як би було добре отакої днини, замість борсатися в глеюці, вицокувати зубами дрижаки, встати рано, коли сонце тільки золотить листочки на мальві, умитися з дерев’яної циберки в присінку, взяти косу та викосити лужок у кінці городу, й щоб тебе покликав до сніданку од перелазу м’який текучий голос. Що більше треба! Мені потрібні оті плавні з комарами та комашнею, яка виїдає очі, оті скажені, в піні, пороги, які перепливав туди й назад на спір за одну єдину кварту оковитої, отой випалений сонцем степ, у якому з-за будь-якого кущика бур’янцю може виметнутись на горло колючий татарський аркан, оця погоня!.. Моя втомлена душа хотіла втекти від того й хилилася на м’які вишиті подушки, але їй не давало схилитися щось гостре в серці, я не знав доконечно, що то таке, тільки почував його непереможну силу.

Те слово – зовсім близько, одначе його не заведено вимовляти, навіть подумки, його може вимовити тільки кошовий, гетьман, та й то з оголеною шаблею в руці, перед останньою, смертельною битвою, під посвист куль, тоді він вискакує на поруйнований гарматними ядрами оборонний вал (або ставить коня цапки) й гукає: «За отчий край! За неньку-вітчизну!» Може, цього разу воно й зринуло в моїй пам’яті, одначе я вдав, що не помітив того.

Сонце повільно опускалося за обрій, над ним білими баштами стояли хмари, здавалося, вони палають, і здавалося, що палає степ, підпалений сонцем. А далі на овиді лише рожева смуга, яка перетліла в синю й нарешті в чорну. Й коли чорнота оповила землю, оповила острів, поляки пішли в наступ. Спочатку майже наосліп вдарили гармати – всі разом, загули, заохали, заголосили скелі, й ревисько встало над Хортицею, луна відбилася від небесної бані й кулями-бомбами впала на землю. Далі поляки кинули паперові ракети, які стрибали, бризкали вогнем, сліпили людей, по тому пішли на приступ самі. Налога провадилася при безперестанній стрілянині, гармаші кидали ядра через вал, в козацький табір, і стояв тріск рушничних та пістольних пострілів, й стогони, і лементи, і крики, й волання пощади та вихаркнута з кров’ю лайка, й зляканий птах – ворон косо падав на заріччя у вогні гарматних випалів, і били польські військові бубни та сурмили до побіди сурми, а козацькі мовчали, бо бубоністи та сурмачі покинули свій музичний струмент і взялися за шаблі, козаки відбивалися списами, келепами, косами, дубинами, вони поскидали жупани, кунтуші, лишилися в білих сорочках або голі до пояса – дуже зручні для вибору цілі, – але й страшні ворогам, і молотив навсібіч веслом своїх і чужих козак з випаленими ракетою очима, й реготівся та пританцьовував у рові збожеволілий польський вояк, і гнав штурханами в потилицю реєстровиків осатанілий Пиво, а вони не хотіли йти на своїх, втікали, кидалися у воду й або тонули, або перепливали на той бік, а вода кипіла в гарматних сполохах, а чорний, важкий, також у білій сорочці, але і в киреї, притороченій шнуром, яка злітала неначе велетенське крило, з величезною кривою шаблею стояв на валу козацький отаман Бурий, шаткував на капусту ворогів і збадьорював козаків, він стояв по самому центрі, й здавалося, то живий козацький ланцюг приторочився до нього з двох боків і не подається назад, окремі кільця випадають, інші змикаються – падають, падають козаки, а ті, що б’ються, живцем вростають у землю, з якої їх не вибити, не вирвати.

Сурми й далі сурмили приступ, а польське військо відступало назад і люто відгризалося рушничними пострілами. Місяць то випливав на небесну оболонь, то знову кутався в хмари, здавалося, він ховає свій вид, боїться страшного видовища.

Після бою гетьман не буркотів, не сварився, не заглядав до бочок з військовим припасом – порохом, кулями та ядрами – всі бочки були порожні. Він тільки покотив носком захололе ядро і похмуро мовив:

– Я знав, що той крутій Білокобилка не вернеться, даремно ви всі запевняли мене…

Є у нашім краї кілька місць, куди од давніх-давен на початку походу збираються козаки, туди ж вони й відступають, знекровлені та пошарпані, щоб перебути, перетривати якийсь час; це й Уманський ліс, і Чорний ліс, і Солониця, і Трахтемирів, і Потрубіжжя. В Потрубіжжі – невідь-ким і невідь-коли насипані високі вали, порослі дрімучими лісами, й непрохідне у свічках купав болото понад Трубежем, на лісових просіках з півдня козаки ставлять засіки та закидають їх терням.

…Під лісом стоїть корчма, либонь, найнужденніша і найобшарпаніша на всю Україну, не корчма, а куча: наполовину запала в землю, з чорним зрубом, з перекошеними дверима, з закиданою піском покрівлею – на тому піску жовто цвітуть полини, а в полинах шкварчать здичавілі коти, – корчма блимає більмами – бичачими пузирями – в поле, ще й обіперлася на всохлого осокора. Корчмар Юдко бідкається всім, що не має з корчми ніякого хосену, а проте не кидає її. Справді, часом у корчму ніхто не загляне по тижню й більше, але трапляється, як оце нині, корчма гомонить на весь ліс, й тоді мідні шаги та срібні таляри щедро сиплються до Юдчиної шкатули.

Козацький полковник Недайвода сидів не в корчмі, а під дубом за столом, вирізаним у землі з дернини. До того земляного столу дозорці й підвели Білокобилку. Очі йому туманилися темними кругами, вуста з’їдала смага, плечі струшував дріж. Він довго не міг вимовити жодного слова й заговорив тільки по тому, як йому піднесли липівничок горілки. Випив її, утерся рукавом і сказав:

– Я обіцяв гетьману привести вас через три тижні, сьогодні минає двадцять перший день, а ще ж треба добігти до Хортиці. Біда, полковнику, справжня біда.

Й оповів усе Недайводі, а той слухав мовчки, й дим з люльки в’їдався йому в праве око, плутався в гострій кошлатій брові. Брови в Недайводи чорні й чорнющий, як воронове крило, вус, а підстрижений у кружок чуб біліший за грудневий сніг.

Вислухавши Білокобилку, Недайвода наказав бити склик, а за годину вже кинув у поле три під’їзди, які розсипалися віялом, аби убезпечити військові охорону з трьох боків. Козаки збиралися на кгвалт.

І я лечу, осідлавши Вітер. У нього копита з кременю, груди вузькі та дужі, голова суха й маленька на міцній довгій шиї, і весь він витягнений, неначе щука. Арабаш здобутий у турків, мені його дав Недайвода. Не знаю, чи я вкипів у сідло, чи сідло в мене, але я ще не встигаю повести поводом, ще тільки подумаю, а Вітер уже забирає в той бік, куди мені треба, прищуливши маленькі гострі вуха, перелітає через рівчаки й летить по дорозі, ледве доторкаючись до неї копитами. Золотий кінь, не гірший за Пивиного, якого вбили піді мною. Поперед мене в траві врозсип – беш-баш, – видніються полишені дозором сліди, – трави ще не замели їх, це правий дозір з десяти козаків, вони десь недалеко, я хочу їх наздогнати.

Ми їхали за чверть милі від Дніпра, і я бачив високий протилежний берег, кручі й села понад ними. Раптом мою увагу привернули густі клубки диму. Горіло село… Серце закалатало, неначе дзвін на сполох. Горіли Королі. Хоч вітер зносив дим униз по Дніпру, мені враз запахло горілим, і запахло тривогою, перед моїм зором постала хатка з віконечком, у яке заглядає мальва… Там щось сталося! Сталося з Мальвою. Може, вже замість хатки купа гарячого попелу? А сама вона стоїть розіп’ята на воротях. Одним краєм серця розумів, що це – безумство, інший край нічого розуміти не хотів… Вирішив доскочити до Дніпра, подивитися зблизька… Прорвався через шелюги, вимчав на річкову рінь. Тепер дим над Королями стояв стовпом, він зносився під самі хмари. Я розглянувся – сторожі ніде не видно, о цій порі вона взагалі тільки зрідка проїжджає понад річкою, а зараз або подалася на пожежу, або втекла. Кинувся з конем у річку, вже не думаючи про те, чи наздожену козаків (я своє зробив, однією шаблею козацьке військо не запоможеться), поплив до високих круч. Передихнувши мить, видряпався проритим весняною водою бурчаком на кручу, де глід ще несміливо запалював червоні свічки, пустив коня по стежці вниз у лісову гущавінь. Так мені здається, бачиться, а чи мариться – що я перепливав Дніпро, а може, й не перепливав – жар палив мене, і я погано пам’ятаю все, що діялося зі мною тоді, бо іншого разу мені здається, що я просто перелетів через нього на коні й опустився на кручі.

…Гілки намагалися збити з мене шапку, кінь двічі перечіплявся на вузлах корчів, брьохався в баюрах, хропів і косував, піна летіла з морди в траву, народжений для простору, степу, не любив лісу, мене ж і далі кидало то в жар, то в холод, якась липка хвиля раз по раз накочувалася на груди, а губи шерхли й палали, і в очах змигували блискавиці. Кінь вимчав мене з лісу, зорові відкрилися долина та село в яворах, над яким вихрив дим. Його мовби викидало з велетенської печі, зносило на церкву («як же давно я був у церкві, церковні бані служать мені тільки мітками, по них вибираю дорогу»), десь неподалік чувся цокіт металу об метал, луговою дорогою від села летіло два вершники, лісова дорога перехрещувалася з тією, вершники пролетіли за півсотні кроків від мене, обоє на ходу повернули до мене обличчя, і враз я впізнав у передньому пана Юса – клинцювата борідка пікою супроти мене. Пан Юс утікав, я не думав над тим, від чого і від кого він утікає, від чого ж ще – увірвався терпець посполитим, і вони взялися за шаблі та коси. Може, прочули про близьке козацьке військо, може, якась козацька чата, як оце і я, переправилася через Дніпро… Я рвонув правий повід.

Лугова дорога не відлунювала копит, тільки подеколи чавкотіло, праворуч вставав стіною ліс, ліворуч зводилися списи очеретів – це була та сама дорога, якою я позавчора втікав від погоні, а тепер сам ішов погонею, й вершники попереду щосили шмагали коней, оглядалися, і я на відстані відчував їхній страх та їхній неспокій. Знову червоним колесом крутнулася переді мною земля, помінялася місцем з небом, упала під ноги, а небо хитнулося, пекельний жар палив мене, а в тому жару, в сивому мороці стриміло одне слово: догнати, догнати. Догнати – навіщо? Помститися за кривду свою і людську, убезпечити себе надалі – не знаю, але в цю погоню я вклав усе своє життя (я в усе вкладаю все життя) і мчав, і поволі наздоганяв. Ураз вершники попереду розділилися – перший і далі утікав, другий (гайдук, відданий панові до дна душі) крутнув коня, зустрічав мене, спочатку він зустрів мене кулею (я побачив, як зірвав з плеча рушницю, кинув її до плеча, але й на цяту не сумнівався, що не влучить, і куля справді прогула джмелем вище голови), а далі шаблею. Білою зміюкою шабля звинулася над його головою, моя шабля вже спивала жалом вітер, вона була жаскіша, навальніша, рішучіша, веселіша – вона нападала, а та, друга, оборонялася. Я підлітав до гайдука, як і кожен вершник у бою, з правого боку, але за три скоки рвонув коня ліворуч, високо звівся в стременах і впав рукою, тілом, шаблею на ворога, я не побачив його мертвого, бо вже летів далі, але відчув з удару – дужого, з потягом, що він мертвий, я вже цілився очима в іншу, зігнуту дугою, напружену спину. Червоний вітер клекотів у моїх грудях, червона земля бігла під кінські копита, червоні очерети кидалися пріч, червоний обрій гойдався попереду – а я не наближався до втікача. Мило виступило на реміняччі мого коня, шия йому стемніла, з ніздрів била піна, але я не давав йому передиху, гнав і гнав навздогін за сірим у яблуках жеребцем, який високо кидав копитами, здавалося, жеребець хоче злетіти й не може. Змигнула в моїй голові думка, що це ж ми женемо до моєї Тернової Долини, до мого села, хитнулася пляма завернутого назад обличчя, щось сухо тріснуло – Юс вистрілив з пістоля, – але я не почув навіть посвисту кулі й злорадо подумав, що він міг приберегти кулю для пострілу з ближчої відстані. В двох моїх сідельних кобурах також стриміло по пістолеві, але я не видобував їх, гаразд знаючи, як то важко, майже неможливо влучити на скаку, та й хотів потяти пана шаблею. Одначе й далі не міг його сягнути, наші коні йшли на тій самій відстані один від одного, вони вже достоту вхоркалися, й могло статися, що ось-ось один з них упаде. Вітер остуджував моє обличчя, але воно палало, і якась важка сила хилила мене з сідла, аж несамохіть вхопився лівою рукою за мідну луку. Коли б тільки догнати, не впасти до часу! Я вже збагнув, що мене термосує хвороба, але сподівався перемогти її, як перемагав у всі інші часи і переміг навіть чуму. Зненацька вершник переді мною круто повернув коня ліворуч, либонь, то відчай погнав його в болото, бо кінь басував, уже не біг, а гріб копитами воду, розбивав купиння, стрибав, неначе заєць, я також спрямував свого буланого в ситняги. Кінь грузнув по коліна, брів, похитуючись з боку на бік, так само гойдався вершник переді мною, відтак він чи то впав, чи то самохіть повалився з коня й побіг. Я також випустив з ніг стремена. Тепер ми бігли в глибінь болота, на гривку верболозу, яким означена річечка, за нею на овиді синя смужка соснового бору, і вже десь там моя Тернова Долина.