Розділ «Погоня»

– Тобі не бракує скромності…

– Ти на що натякаєш? – її очі сміялися і вже сумували.

– Ні на що…

Кінь не хотів брати вудила, не хотів іти з двору. Зеленіли проти сонця макові головки, дощова роса на них поблискувала наче сльози, і такі ж, тільки більші, краплі на мальві – на листі та квітах. Я попрощався з мальвою (вона мені видавалася живою, дивилася великими очима квітів), хвацько, по-парубоцьки вискочив на коня. На серці в мене лежала така туга, якої не знав ніколи раніше. Якась неймовірна сила тягнула мене назад, веліла повернути коня, і я ледве подолав ту спокусу. Було порожньо та вітряно на душі, здавалося, звідти вивіяло все тепло. Й зненацька подумалося, що, либонь, все оте, про що я думав раніше, – марниця, що ніякої такої великої істини в світі немає, або, принаймні, її не потрібно шукати, що вона ось тут, у звичайній хаті: свіжоспечений хліб, чиста сорочка, а найперше – любов. Яка зігріває серце й робить увесь світ іншим, наливає нас щастям та радістю, а для цього й живе людина.

– Чекай, скоро приїду.

Знизу, з кінця вулиці, ще раз махнув рукою: вони стояли біля плоту обоє, Мальва і мальва. «Дві мальви», – подумав і пустив коня чвалом. Ґелґотали на ставу гуси, хлопчик у довгій сорочці, підперезаній путом, гнав на пастівник вівці, хльоскав довгим батогом по калюжах, десь у городі сварилися молодиці, у чорній, вже добряче сколоченій калюжі юшили носами качки, квочка вела по межі з городу мокрих курчат, цвірінькали горобці – все таке домашнє, мирне, аж страшно було думати про мою роковану путь.

А я їхав і то посміхався дурникувато, то банітував себе, ганив і проклинав найпослідущими словами – це ж і до неньки вже не встигну заїхати, бо немає й крихти часу, і перед товариством завинив безмірно. І не міг відчахнутися від думки – що моя вина і мука солодкі.

Поминув Королі, виїхав на горб, там панський дім з дерев’яними колонами і схожою на шпаківню химерною будкою на даху, хліви, льодовні і комори, біля крайньої, з великим ґанком, селяни на розстелених ряднах перевівали зерно, либонь, ще торішнє. Зненацька верховіттям яворів над моєю головою прошелестів вітер, за лісом загриміло, й сонце заскалилося, посунуло за сиву хмару. З поля, дорогою, з одного боку обкопаною канавою, порослою глодом та терням, вороні коні несли карету, в ній сидів пан у шапці з пером, за каретою гицали в сідлах два гайдуки.

Я з’їхав з дороги. Карета порівнялася зі мною й стала. З неї вистрибнув уже немолодий пан, з довгою, пробитою пасмом сивини козлячою бородою та вусами, які стриміли в обидва боки, неначе ножі, і заволав:

– Як смієш, хлопе, вітати пана в шапці, сидячи на коневі! Геть додолу!

З розповіді Мальви я здогадався, що це Юс.

Мусив тамувати образу та гнів, бо ж не належав собі, а товариству, й покірно сповз у мокру траву.

– Хто такий? Куди їдеш моєю дорогою? Ет, – махнув рукою, бо знову загриміло за лісом. – Бігом до комори заносити зерно.

– Маю, пане, пильну справу, мушу їхати, – відказав тихо. – Дуже пильну, – й щосили гасив жарінь у очах.

– О небо, лотр має справу, пильнішу за панську! О Езус Маріє, сто копанок тобі, хлопе, в горлянку. Та я тебе… – Очі йому золов’яніли, шкіра на вилицях нап’ялася.

– Пане! – і доторкнувся до сережки. Вона обпекла, неначе вогонь. Злість брейонула по серцю гострою шаблею.

Але він уже вихопив у кучера батога, хвицьнув у повітрі. Я відхилився, батіг проклав басамана по мокрій траві. Вдруге батіг оперезав мої плече та шию, далі я знову ухилився й наступив чоботом на ремінний цвьйох. У лютості й безсиллі пан смикав батіг і випустив батожильно, й заверещав:

– Гайдуки, хапайте його!

Гайдуки вдарили на мене кіньми, я відскочив, пірнув гнідому під черево й смикнув одного вершника за ногу. Він гепнувся на дорогу, а тим часом другий крутнувся конем, потягнув шаблю. Вона не йшла з наділків, чи були тугі, чи заіржавіли. В мене в руках були віжки, скручені, як аркан, кинув їх, один кінець обвився довкола гайдука, я і його стягнув на землю. Помітив, що перший гайдук підводиться, деменув його носаком у груди, приплескав до мокрого глиноземля і в два скоки наздогнав пана Юса, який стрибнув у карету, длубався в ній і видлубав довгасту дерев’яну шкатулу, а з неї – довгого чорного пістоля. Клацнув курок, але я встиг пірнути вниз і підбити вгору панову руку, а далі обома кулаками деменув пана в щелепу. Він вилетів з карети й гепнувся на дорогу. Я на бігу рвонув з гайдука, який стогнав на землі, шабельтас, обірвав шаблю разом з наділками й скочив на коня. Ще встиг помітити, як мовчазною грачиною зграєю чипіли біля комори люди, як кучер сповз з козлів і затулив руками обличчя, мабуть, він подумав, що я зараз рубатиму всіх шаблею. На коня злетів, не торкнувшись ногою стремена. І вже мчав до греблі, пролетів місток і звернув під ліс. Аж тепер пошкодував, що не взяв гайдуцького коня-вигулянця, а поїхав на своєму виморенцеві з розбитими копитьми. Та вертатися було пізно.

Я мчав м’якою луговою дорогою, з лівого боку слалися болота з річечкою, означеною стрічкою кучерявих верболозів, болота без кінця-краю, там перегукувалося наполохане птаство, з правого вставав ліс – підліском з верболозів та крушин, ліщини, а далі зводилася зелена стіна з дубів та кленів, за лісом погахкувало, майже чіпляючись за вершечки дубів нерозчісаними пасмами, сунули хмари, там уже йшов дощ. Я біг навперейми йому, спиною, животом вчував погоню – немає нічого в світі страшнішого за погоню й гіршого за втечу. Мені, моєму родові, моєму народові навічно судилася втеча, а моїм ворогам погоня. Її ще не було чути, але вона вже йшла, я знав, що пан розіб’ється в коров’ячий кізяк, а напустить на мене все, що має в руках, пошле до інших панів, вони обкладуть і ліс, і болота, і луки. Отож, треба мерщій кудись подаватися, кудись сховатися, бо розпочався дощ, а під дощ я не почую погоні. Вона нишпоритиме скрізь, промчить і вернеться, нюшитиме, злизуватиме пилюку з придорожної трави й нападе на слід. Але поки нападе… Втеча також не спить. Та ще втеча досвідчена. Кінь був у милі, їдкий запах кінського поту бив мені в ніздрі.